Підтримайте Нас!

Приймаються благодійні внески на розвиток і підтримку Звичаєвого косацького полку Святослава Хороброго

Керівництво полку не завжди поділяє погляди авторів висвітлених матеріалів.

За достовірність фактів, цифр, точність імен в авторських матеріалах відповідають автори, за зміст рекламних матеріалів відповідають рекламодавці.

 

 

Новини
«Звичаєвого косацького полку Святослава Хороброго»

Українці, нас знищують (Валентин Кожевніков, Київ 2020) частина 2  

Особливо цинічним фактором знищення народу є підпорядкування владою не лише центральних, а й місцевих ЗМІ. Таким чином влада, по-перше, відняла у нас право на критику й боротьбу із беззаконням та корупцією і, по-друге, лишила нас можливості відкритого спілкування з метою залучати більше громадян до обговорення громадських проблем. Крім того, влада користується ручними ЗМІ, щоб замовчувати невигідні їй пропозиції й вимоги громадян і навіть для привласнення чужих ідей. Так, мої ідеї будівництва біля станції метро Видубичі трьох залізничних платформ з метою полегшити пересадку громадян із приміських електричок на метро, та удосконалення міського транспорту за допомогою проекту «Міської електрички» і будівництва в Дарниці вокзалу для потягів, які прибувають в Київ зі Сходу, тодішніми керівниками міста Омельченком, а пізніше Черновецьким разом з керівниками залізниці Кирпою та Кривопішиним були привласнені, а останній за втілення моїх пропозицій навіть отримує з бюджету міста 250 тисяч гривень щорічно.


Одним з найдієвіших факторів нищення України – є малорезультативна, недобросовісна або й зрадницька робота наших дипломатів за кордоном. Якби наші посли були патріотами, то Україна мала б кращі стосунки з більшістю держав світу, більший товарооборот з ними, багатіла б.


Не можна забувати й про такий сильний фактор нищення народу, як безробіття. Воно сприяє розквіту алкоголізму, злочинності, аморальності та націлює молодь на еміграцію, що разом з безвізом обезлюднює Україну. В краї, де протягом багатьох століть для українців не було ні доброякісного і зручного житла, ні надійних мостів, ні сучасних доріг, ні лікарень, ні музеїв, ні шкіл, ні сучачсних заводів і фабрик, в принципі не може бути безробіття. Бо все це треба будувати.


Війни справжньої начебто й нема, а вояки гинуть щодня. Чому? Бо нас знищують всіма можливими засобами. Крім того війна стала засобом консолідації жертв навколо ката. Адже нас всіх залякали, що, як тільки оберемо до влади патріотів-націоналістів, Захід відвернеться від України і ми не зможемо відбитися від Московії. А хто сказав, що Захід хоче бачити у нас корумповану, шахрайську, брехливу, злодійську владу? Хіба така влада може привести Україну в коло надійних партнерів ЄС?


Їхня мета – забрати у нас життя ще задовго до смерті: чергами, злиднями, хворобами, дорогими ліками, переповненим і нерегулярним транспортом… Всі ці фактори лишають нас свободи, можливостей для розвитку. Зовсім недавно у нас було понад 14 мільйонів пенсіонерів, а тепер – лише 11,5 мільйона. Тож бачимо, що програма прискореного скорочення українців в Україні вдало виконується.


Невже того, що олігархи й сексоти творять з Україною, не бачать депутати нашої Верховної Ради? Дехто з них і справді нічого не бачить, бо й на засідання ВР не ходить. Більшість стали депутатами не для того, щоб турбуватися про український народ, а з метою використання більших можливостей для особистого збагачення та виконання замовлень чужих спецслужб та олігархів. Є у ВР і патріотичні депутати, але їх там мало і вони майже не впливають на прийняття законів. Бо закони може приймати лише депутатська більшість. А вона в «нашій» Верховній раді з часу прийняття незалежності ще ніколи не була проукраїнською. Та й не могла бути в принципі, бо, як всі ми бачили, там спочатку верховодили комуністи, а з часів Кучми більшість завжди мали представники національних меншин. Тож вони й приймали такі закони, які були сприятливими для збагачення зайд і шахраїв та просування чужих національних цінностей в Україні, а не для відновлення історичних здобутків українського народу.


Депутати творять закони під себе. Але ж переважна їх більшість – це сексоти чужих спецслужб, корупціонери, шахраї, бандити та хохли – невігласи або запроданці, одним словом – нелюди. Тож і творять вони нелюдські закони, щоб народ жив не по-людськи. Вони уже не здатні зрозуміти, що в Європі таких законів не має бути. А якщо в Україні вони є, то – чому?


Але ж ці люди не просто прийшли з вулиці й сіли в крісла депутатів. Ми їх туди обрали. Як могло статися, що ми вкотре обираємо тих, хто уже не раз обманув нас, хто своїми голосуваннями й справами довів, що й не збирається нічого доброго робити для народу? Так сталося тому, що ми за 29 років так і не спромоглися домогтися від ВР прийняття справедливого закону про вибори. Ані «Революція на граніті», ані «Помаранчева революція», ані «Революція гідності», ані масові акції протестів не змогли змінити систему влади в Україні, бо не змусили Верховну Раду прийняти справедливий виборчий закон і головне! – закон про чесну люстрацію.


Чужинці, що захопили владу, хоч і бачать наші проблеми, не збираються розв’язувати їх, бо зайдам не буває соромно перед чужим для них народом. Сподіватися, що вони колись наситяться, теж не доводиться. Тому маємо нарешті зрозуміти, що вони і дітей наших, і онуків будуть визискувати так само, а може ще й зліше, ніж нас. Адже «наші», очумілі від небачених можливостей легкого збагачення й пихатого хизування умінням жити за законами джунглів, можновладціі не розуміють, що бездумно готують народ до революцій, які можуть закінчитися «коліївщиною». То як нам врятувати свій народ і Україну від загибелі, яку несуть нам «наші» можновладці, і запобігти новому кровопролиттю?


УКРАЇНЦІ, НАС ЗНИЩУЮТЬ ПРОФЕСІОНАЛИ


Хтось може заперечити: «Ну, які ж вони професіонали? Звичайні люди. Просто вони не вміють працювати на високих посадах в сучасній Україні, тому завдають нам такої великої шкоди». Проте я, проаналізувавши їхню управлінську діяльність, дійшов висновку, що вони діють професіонально на знищення українського народу. Підтвердження цьому ми можемо знайти в діях майже всіх наших можновладців від Кравчука до Зеленського. Найкращим показником патріотичності президентів є відповідність призначених президентами держслужбовців тим завданням, які вони мали виконувати для українського народу. Вище було показано, що і як роблять урядовці для нас. Якби небезпечну для українців політику проводили лише половина урядовців, то можна було б подумати, що президент і прем’єр помилилися у виборі керівників деяких відомств. Але, оскільки майже 100% урядових організацій працюють на знищення українців, то треба визнати, що це не помилкові призначення, а свідома антиукраїнська політика в дії.


Кравчук призначив головами адміністрацій в більшості областей тих самих комуністів, які працювали під керівництвом кремлівських рашистів, перетворюючи українців у «совєтскій русскоязичний народ». А ще Кравчук залишив на своїх посадах всіх керівників науки, культури, підприємств тощо, які на очах у народу почали нахабно збагачуватися, активно знищуючи і українську науку, і культуру, і промисловість та сільське господарство.


Щоб перерахувати всі злочини Кучми, не вистачить і цілої книги. Але головним його підступом проти народу була кадрова політика. Він не тільки співпрацював з московським КГБ, призначаючи на найвищі посади в Україні російських диверсантів (таких, як Шмаров на посаді міністра оборони, який нищив наше військо всіма способами). Кучма й сам виростив цілу низку бандитсько-шахрайських олігархів та вигодував завзятих і тупих українофобів: Табачника, Медведчука, Пустовойтенка, Литвина, Кінаха, Берегового, Януковича та сотні інших.


Ющенко, хоч і був лідером народно-демократичних сил, проте саме йому належить підняття авторитету таким одіозним політикам як Тимошенко, Яценюк, Мартиненко, Катеринчук, Черновецький… Чи він не розбирався в людях, чи боявся щирих українців? А ще він пообіцяв всім злочиним кучмістам не притягувати їх до відповідальності. Тому й зганьбився…


Не буду нагадувати, як різними способами знищував український народ пРезидент-бандит Янукович. Досить назвати прізвище посланця Кремля Лєбєдєва, якого він призначив міністром оборони в очікуванні московської агресії.


Нічого не змінилося й після Майдану 2013-2014 р.р. Такі, призначені Порошенком діячі, як Яценюк, Гонтарєва, Гройсман, Грінєвіч, Литвин (послом в Іран), цілий ряд прокурорів, суддів тощо, свідчать, що все робилося не для вирішення проблем українського народу. Навіть Робочу групу Національної комісії по затвердженню нового правопису української мови очолює одіозна С.Єрмоленко, яка за комуністичного режиму контролювала, щоб видавництва не відступали від окупаційних норм правопису. А в Національну раду з питань телебачення і радіомовлення призначено українофобів, які видають ліцензії відвертим ворогам України.


Про те, як п’ять екс-президентів довели Україну до втрати територій, а український народ до злиденного життя, я написав у попередній книзі: «Українці, скоро вибори. Просинайтеся…». Результатом їхній дій, спрямованих за суттю на знищення українського народу на своїй землі, стало протестне голосування 2019 р. проти антинародної, барижницької політики Порошенка, який став президентом на хвилі майдану 2013-2014 р.р., але не виконав жодної передвиборчої обіцянки й поглибив корупцію на вищому рівні можновладців. Деякі журналісти та політологи вважають Порошенка найкращим президентом за часи незалежності, тому що він начебто створив військо, знищене підступними діями або злочинним недбальством попередників (призначення міністрами освіти Шмарова, Лебедя тощо), та спромігся отримати томос для Української православної церкви. Але народ  розумів, що не він був ініціатором створення  війська – це була вимога Майдану і  добровольців. А отримання томосу поки що мало вплинуло на релігійну ситуацію, бо не супроводжувалося активною пропагандою достоїнств та давності Православної церкви Київського Патріархату й викриттям антилюдської сутності московського християнства. Так і  прийняття нового закону про державну мову зовсім не зміцнило позицій української мови, бо йому не передувала широка пропагандистська кампанія про переваги нашої культурної мови над кацапським суржиком, створеним шляхом поцуплення й калічення  слів з української, німецької, французької, татарської… мов. Тому ці «заслуги» мало вплинули на рейтинг Порошенка. А Порошенкові призначення Гонтаревої, Луценка, Гройсмана, Авакова, Гриневич, Півторака тощо на високі посади в уряді свідчили про справжні його наміри більше, ніж красиві слова про мову, військо, Європу, і він ганебно програв президентські вибори 2019 р. Цинічно-корупційне правління Порошенка відкрило зелене світло для команди Зеленського, яка за своєю суттю просто не здатна навіть думати про кращу долю для українського народу.


Руйнація виробництва, української освіти, науки, культури, падіння рівня життя до найнижчого в Європі – все свідчить про те, що нас знищують комплексно, професійно, зі знанням, до чого це може призвести. Далі нема куди. А еліта наша «благоденствує»: політики святкують ювілеї своїх партій, письменники на презентаціях, творчих вечорах та в газетах вихваляють геніальні твори один одного, науковців ніде не чути, бо сидять тихо – бояться, щоб не звільнили… Патон їх стиснув як пітон… А щоб ще тихіше мовчали, декому з інтелігентів дають ордени, декому президентські стипендії, декому допомагають видавати книги. Тож інші теж намагаються прислужити владі, аби щось отримати. А народ страждає, зневірюється, вимирає. Сьогодні ми від справжньої незалежності далі, ніж були в 1990 році.


НАЦІОНАЛЬНА ЕЛІТА


Захистити народ від всіляких зайд, денаціоналізації й деморалізації могла б національна еліта. Але в Україні через те, що протягом 800 років український народ був роздертим між чотирма імперіями: польською, московською, турецькою, й австро-угорською, національна еліта була знищена. Саме тому після отримання незалежності в 1991 році владу захопили агенти чужих спецслужб, зайди, корупціонери, хабарники, шахраї та зрадники – комуністи й соціалісти. Вони прийняли у ВР такі закони, які дозволили їм швидко багатіти шляхом експлуатації народних багатств, прихватизації найприбутковіших підприємств, розкраданням коштів, бюджету, корупцією, шахрайством. Крім того, вони активно знищували наші національні цінності: мову, культуру, освіту, науку, військо, розмили кордони й деморалізували прикордонну службу.


На той час – на початок 90-х років – нашою політичною елітою були, по-перше, шістдесятники (Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, брати Горині, С.Хмара, І.Кандиба, В.Яворський…). Всі вони гуртувалися спочатку в Українській Гельсинській спілці, потім навколо РУХу, а пізніше дехто з них почав створювати свої партії та громадські організації. Тому в той період у нас виникло багато всіляких, патріотичних, організацій. Всі вони мали авторитетних лідерів, які формували начебто патріотичну політичну еліту. Та хто з них створив популярні в народі партії, дієві громадські організації, впливові політичні центри й ЗМІ, хто виховав і залишив після себе достойних наслідувачів? Народний рух України втратив вплив на українців, Республіканської партії як і не було, не чути й про багато інших партій. Бо й національних мудрих і впливових лідерів у нас після 1991 р. не народилося. В.Чорновіл, після того, як відкрив, що для нього краще сіоністи, ніж українські націоналісти, втратив авторитет серед справжніх українських патріотів. НРУ став чахнути. Та він і з самого початку був не життєздатним, бо, окрім українських патріотів, у ньому сильні позиції займали комуно-шовіністичні запроданці та жидівська фракція. І всі вони мали різне бачення влади в Україні й долі українського народу. Не стали впливовою політичною силою ні Республіканська, ні демократична, ні інші партії, засновані відомими на той час політиками. Мабуть, люди, що відсиділи довго в тюрмах, погано знали потреби народу і реалії політичної боротьби, довго оглядалися на «демократичну» Росію. Тому вони й не повели народ тим шляхом, яким пішли національні лідери Литви, Латвії, Естонії. Роман Коваль у газеті «Незборима нація» в жовтні 2018 р. справедливо написав: «Як і керівники Центральної Ради, дисиденти не виправдали свого покликання, у яке повірили сотні тисяч, можливо, мільйони українців. Дисиденти розтринькали свій авторитет».


Під час двогодинного виступу (в дусі доповідей московських генсеків) Чорновола на ІІІ з’їзді РУХу в палаці Україна у 1993 році я зрозумів, що ця організація теж є яловою і мені не підходить. Наші шістдесятники залишилися в 60-х роках минулого століття і продовжували боротися з комуністами за права людини. А нам після 1991 р. треба вже було боротися за право Українського Народу втілювати в життя свою Національну ідею. Поділився своїми думками з малознайомими сусідами, учасниками з’їзду. Вони були настільки залюблені в свого лідера, що зразу приклеїли мені ярлик зрадника. Більше я з РУХом не контактував. І нітрохи не дивувався, що він розвалився та втратив популярність. А після вбивства Чорновола зовсім зачах.


Я з 1992 року не раз заходив в офіс Української республіканської партії, якою керував Левко Лук’яненко. Хотів ближче узнати людей перед тим, як стати членом цієї політичної організації. Поки придивлявся, почав сумніватися в тому, що там зібралися мої однодумці. Особливо мене вразило ставлення Лук’яненка до югославських подій 1996 р. після нанесення силами НАТО удару по сербських військах, які кривавими розправами хотіли змусити народи Хорватії, Чорногорії, Боснії, Герцоговини тощо залишитися під владою сербів. Лук’яненко тоді разом з комуністами та сексотами КГБ збиралися захистити Сербію, яка завжди була союзницею Москви і навіть до останнього часу виправдовує її агресію проти України. Не треба бути генієм, щоб зрозуміти, що другом України може бути в першу чергу ворог нашого ворога. Тому патріоти шукали союзу то з Туреччиною, то зі Швецією. Хто розумів (Шевченко, Міхновський, Бандера), звідки найбільша небезпека, той робив усе, щоб і український народ усвідомив, хто є нашим найлютішим і вічним ворогом. Тому саме США і НАТО можуть бути нашими найнадійнішими партнерами в боротьбі з Москвою.


Найавторитетніші вихованці комуністичного режиму теж не могли за своєю суттю стати українською національною елітою, бо довго і вірно служили окупанту й не розуміли, як будувати Незалежну й Самостійну Україну – державу українського народу. Майже всі, хто отримав від тодішньої влади Шевченківську премію: Б.Олійник, В.Яворівський, І.Драч, П.Мовчан, Д.Павличко… посіли теплі місця в різних організаціях. Олійник очолив Фонд миру, Мовчан – «Просвіту», Драч – організацію «Україна і світ», Яворівський – НСПУ, Павличко став послом до Польщі, а потім Головою Світового конгресу українців… Та чи багато користі для української справи принесли ці впливові організації? Олійник і в поезії, і в політиці був відвертим союзником Москви проти нашої незалежності. Яворівський дбав про свою політичну кар’єру, помагав Ю.Тимошенко стати нашим лідером, не сформував в НСПУ загін патріотичних письменників, ще й завдав цій організації великих матеріальних збитків. Драч звів діяльність своєї організації до прийому (з фуршетами) багатих і впливових членів діаспори, замість того, щоб організувати співпрацю діаспорних і тутешніх політиків навколо українських проблем та згуртувати всіх українських патріотів навколо масової газети для всього світового українства. Мовчан очолив відновлення «Просвіти», але зробив її не просвітницькою, а зосередив її працю на спогадах минулого, тобто зробив недієвою, яловою. Вона навіть ні на крок не просунула вирішення мовної проблеми, бо Мовчан вважав, що мову повернемо, коли відновимо державу. А я переконаний: поки не створимо в Україні одномовного середовища, всі розмови про побудову незалежної держави є вигадками недобросовісних політиків. Павличко не знав, як навчити поляків розумінню наших з ними взаємовідносин, тож вони ще досі не вибралися з епохи Пілсудського. Очоливши Світовий Конгрес Українців, Павличко спрямував його роботу на визволення Ю.Тимошенко з в’язниці (Юлі волю!), в якій вона сиділа за шахрайство з газовими схемами.


Хтось може запитати: «А хіба сьогодні наша еліта не має доступу до ЗМІ? Часто виступають на радіо Яворівський, Мовчан, Слабошпицький, Голота, Шкляр …» Та їхні виступи хоч на щось вплинули? Бо вони не розуміють політичної ситуації і, тим паче – геополітичної місії нашого народу. Не лише письменники, а й професійні політики – я маю на увазі когорту шістдесятників, які в кінці 80-их років минулого століття вийшли на політичну сцену України – не мали чіткої державницької й національної ідеї. Тому Україна так і залишилася в денаціоналізованому й деморалізованому стані, в якому її утримувала Москва.


Я був трохи знайомий з багатьма політичними лідерами, хотів співпрацювати з ними, але всі вони були (і є) настільки самовпевненими й малодоступними, що навіть поділитися з ними якоюсь ідеєю, корисною для української справи, було неможливо. Багатьом нашим політикам я давав свої брошури про мову, національну ідею тощо, але вони не читають. Тому мало знають, не цікаві виборцям, бо не можуть запропонувати захоплюючих, розумних виборчих програм. Не здатні побороти партії, утворені агентами Кремля й олігархами, щоб пройти в парламент. Ви коли-небудь чули, щоб якийсь патріотичний український політик порадив людям – хоч би членам своєї партії – прочитати якусь книгу чи статтю в журналі? Саме так і молодь можна було б принадити до читання. І лише так ми могли б почати формувати спільний український інформаційний простір. Його ж і досі нема… Тобто переважна більшість наших лідерів своєю бездіяльністю сприяє ворогам душити українську думку й ідею в каламутному просторі московитської культури й ворожої інформації.


УКРАЇНСЬКА МОЛОДЬ


Припинити свавілля влади стосовно народу могла б і молодь. Але справжньої, духом української, молоді, вихованої патріотичними батьками чи вихователями та навченої українськими інтелігентними вчителями у школах й викладачами у вишах, в Україні надто мало. Адже переважна більшість вихователів, учителів, викладачів (особливо – професорів) у нас працюють за програмами і підручниками, які мало відрізняються від тих, за якими училися в СРСР. А головне, вони деморалізували й денаціоналізували науку й освіту. Тому наша молодь, хоч і має велике бажання створити справедливе суспільство в суверенній Україні і готова жертвувати життям задля перемоги, але до цього часу не знає правди про багатства культурної й мудрої української мови та шкідливий вплив «русского язика» (який за своєю суттю є злоязичним московсько-петербургським жаргоном нашої мови) на формування особистості. Навіть україномовна молодь не розуміє, навіщо нам національна ідея, що таке наші національні цінності, захоплюється модним тепер лібералізмом, вченнями іноземних лекторів та пророків, небезпечними релігійними сектами… А що вже казати про безпринципну російськомовну молодь, яка й досі є жертвою провокаторів «русского міра» та «інтернаціональних» олігархів?


Тому помиляються ті національні політики, які надто сподіваються на національну свідомість і звитягу молоді. Була вже і «Революція на граніті», і «Помаранчева революція», і Революція гідності»… і чим всі вони закінчилися? Та нічим… Бо молодь не читала книжок, тому не знала, як діяти далі. Не було у неї мудрих наставників, а якщо й були, то вона не навчена дослухатися до мудрих порад вітчизняних патріотів, бо спрямована орієнтуватися на хитрих закордонних телевізійних маніпуляторів. Тому в критичні періоди історії у неї не вистачало досвіду, щоб визначити шлях, яким треба йти до поставленої мети. Лише разом: молодь під керівництвом досвідчених національних керівників, які втілюватимуть в життя мудрі поради озброєних національним досвідом і глибокими знаннями охоронців народної волі можна здійснити справжню революцію і в свідомості народу, і в державній владі. Лише молодь, вихована патріотичними учителями по мудрих книгах учених пророків свого народу, здатна піднятися над сірою масою шанувальників «русского язика», любителів пива та бездумних партачів життя, диванних критиків, й виконати свій національний обов’язок перед народом. Але чужинська влада для того й призначала міністрами освіти кременів, табачників, гриневичів…, щоб не дати нашій молоді піднятися до розуміння Української Національної Ідеї і стати на захист українських національних цінностей.


ЩО РОБИТИ? ДЕ ВИХІД?


Щоб врятувати народ від повного знищення, треба розібратися, чому, навіщо і хто це робить. Зрозуміти це нескладно, адже і можновладці у нас перед очима майже щодня і їхні вчинки ми відчуваємо на собі постійно. Тож зверніть увагу, що з одинадцяти прем’єрів: Фокін, Масол, Звягільський, Кучма, Лазаренко, Кінах, Янукович, Тимошенко (аж двічі!), Азаров, Яценюк, Гройсман, під час правління яких рівень життя стрімко падав, – тільки два: Масол і Лазаренко – українці, але й вони – комуністи й вихованці московського КГБ й імперської культури. Решта – росіяни або жиди. Але ж вони живуть серед нас і мали би бути просякнутими нашою національною ідеєю, тобто не бути чужинцями. На жаль, серед цих народів є прошарки, виховані на своїх національних ідеях, ворожих до українців.


Треба зазначити: якщо такі можновладці працюють погано, то це не обов’язково є свідченням їхньої бездарності. Цілком можливо, що вони закодовані виконувати національні завдання своїх народів. Але в будь-якому випадку вони нам не підходять для обрання або призначення на високі державні посади. Та біда в тому, що вони дали нам право голосувати за них, але не дали права скидати їх відкликанням депутатів, імпічментом президента, за рішенням чесного суду.


Щоб припинити фальсифікації виборів і мати можливість обрати свою, українську, владу, конче потрібно удосконалювати виборче законодавство. Проте сьогоднішня влада добре розуміє, що при справедливих виборчих законах вона буде усунута від влади, тому не хоче міняти виборче законодавство, яке дозволяє їй завдяки махінаціям та фальсифікаціям вигравати вибори. Оскільки влада відмовляється демократизувати виборче законодавство, то нам треба було б вибори замінити майданом. Але йде війна і чужа влада може домовитися з агресором про спільні дії. Тому мусимо вимагати від ВР захисту наших національних цінностей і покращення життя народу. Як досягти таких цілей? Люстрацією! Замість гасел: «Банду геть!», «Олігархії – НІ!», «Недоторканність зняти», «Прийняти закон про імпічмент!» тощо, треба вимагати від Верховної Ради одного – прийняти закон про ЛЮСТРАЦІЮ. Люстрацію для всіх кандидатів у президенти, до ВР, обласних та районних рад, для суддів, прокурорів, власників ЗМІ, великих підприємств, керівників шкіл та вищих навчальних закладів, політичних партій та громадських організацій, а також для офіцерів, поліцаїв, дипломатів, чиновників. Без законів про люстрацію, про освітній, моральний, матеріальний ценз для кандидатів, про відкриті списки кандидатів ми не матимемо майбутнього. Прибалтійські народи це зрозуміли 30 років тому…


Крім того, щоб закон про вибори депутатів ВР дав можливість пройти до неї представникам всіх верств населення, а не лише блокам і партіям, яких підтримують грошовиті українофоби, треба до виборчого закону внести положення про те, що всі партії, які йдуть на вибори, а подолати прохідний бар’єр не зможуть, мають право віддавати отримані ними голоси виборців тій близькій по духу політичній силі, яка набере більше голосів. Про це вони мають повідомити ще до виборів. Лише тоді ми матимемо у Верховній Раді представників усіх політичних сил, які є в Україні, і побачимо, хто є хто в нашій політиці.


Тому на сьогодні (опісля катастрофічної поразки на виборах 2019 р. патріотичних сил) я бачу два варіанти вирішення наших проблем.


Перший варіант


Щоб змінити виборче законодавство і нарешті обрати до ВР порядних патріотів, а не запроданців і сексотів, треба щоб ВР прийняла такі закони:


1. Закон про чесну виборчу агітацію.


2. Закон про люстрацію всіх кандидатів та депутатів усіх рад.


3. Закон про необхідність подолання норм майнового, морального й освітнього цензів для всіх кандидатів.


4. Закон про відкриті списки кандидатів у депутати.


5. Закон про покарання за фальсифікацію виборів.


Але ж у нашій Верховній Раді вже 28 років сидять запроданці і сексоти. Їм там добре, і вони ніколи не захочуть щось міняти у виборчих законах, бо назавжди втратять можливість потрапити у ВР. Та їм ніхто й не дозволить: ні Путін, ні олігархи, на яких вони працюють, ні бандити, які їх охороняють. Можна змусити депутатів прийняти такі закони, але для цього потрібні або воля президента, чого ми ніколи не дочекаємося від людей, які самі використовують недоліки законів та брехню, щоб прийти до влади, або новий багатоденний Майдан з сотнями тисяч людей по всій Україні, який може зібратися лише у відповідь на безмірно нахабні та небезпечні дії чужинської влади.


Другий варіант


Можна шляхом просвітництва підготувати народ і підняти його свідомість, щоб він на виборах не продавав свій голос і не голосував за неукраїнців, які за 28 років незалежності довели, що працювати на благо українського народу не вміють чи не хочуть. Маємо усвідомити, що ще за часів Кучминого лихоліття Верховна Рада під керівництвом московських запроданців знищила всі українські (по духу) ЗМІ, дозволила ворожим ЗМІ зомбувати українців у своїх інтересах й нав’язала українському народові таке шахрайське виборче законодавство, що ми за 28 років ні разу не змогли обрати чесної, вірної народу влади. Всі вибори президента проходили в умовах небачених ніде фальсифікацій та ігнорування виборчих норм. Москва за допомогою своїх агентів та 5-ої колони й олігархів робила в Україні все, що хотіла і як хотіла. Мета Кремля була зруйнувати моральні устої українського народу, викривити наше світобачення, зруйнувати економіку, нав’язати промосковську політику, зберегти в Україні російськомовне середовище й підступну віру в слов’янське походження москалів-ординців. Вони домоглися великих успіхів у зомбуванні українців, тому що весь час їм допомагали жидівські депутати в нашій Верховній Раді та денаціоналізоване і змосковщене українство – це плебейство, завжди готове до зрадництва, запроданства, капітуляції. Скориставшись явною зрадливістю московитів та хохлів на користь Москви та їхнім бажанням працювати в органах влади лише з метою особистого збагачення, інша національна меншина (жиди) почала збільшувати свій авторитет на критиці промосковських діячів. Так народився «95 квартал» під ковпаком олігарха Коломойського. Тепер ми мусимо спростувати пропаганду московських і жидівських «доброзичливців» та донести до народу правду і про нашу мову та їхній «язик», і про нашу глибоку й славну історію та ординське походження москалів, і про турботу москалів про слов’янство, і про їхнє «миролюбство» та місію «окультурювати» народи. Це мала б здійснити українська інтелігенція, але її поки що надто мало й вона не має надійного лідера – української національної еліти. То що – зачароване коло? Не зовсім. У нас є Тарас Шевченко, Микола Міхновський, Олена Пчілка, Леся Українка, Іван Франко, поради яких ми маємо усвідомити й поширювати серед українців. Є сьогодні й окремі інтелігенти, готові за будь-яких умов відстоювати національні інтереси й нести в народ правду про наші національні цінності й національну ідею та пробуджувати в молоді інтерес до знань. Саме з такої інтелігенції має вирости національна еліта й стати моральним і політичним маяком для молоді. Сьогодні це не контрольований процес і коли він дасть результат – не відомо. В політиці багато залежить від випадку.


Проте просвітництво вимагає фінансової підтримки. А справжніх українських бізнесменів, які могли б стати меценатами, мало. Тому й важко українцям видавати книги, піднімати за допомогою ЗМІ свідомість і освіту громадян, відроджувати українські національні цінності, творити цікаві телевистави, піднімати авторитет патріотичних кандидатів у президенти та до ВР.


Пора вже всім виборцям зрозуміти, що, враховуючи ворожість чужої політичної привладної еліти до українсько народу, набагато легше і продуктивніше прийти всім на вибори й обрати свою владу, яка дбатиме про нас, ніж потім кілька місяців стояти на майданах, вимагаючи від чужої влади справедливості. Для цього всі наступні вибори в Україні необхідно проводити під знаком повернення до українських національних цінностей. Щоб обрати владу, яка буде ті цінності шанувати та збагачувати, треба підняти свідомість і рівень знань українців, аби вони проголосували за тих кандидатів, які розуміють, що таке національні цінності й навіщо їх треба берегти. Отже, об’єднання навколо Національної ідеї та національних цінностей – головне завдання для всіх патріотів. Саме через ставлення до українських національних цінностей я завжди оцінював ступінь патріотичності влади і ні разу не помилився. Так було, коли Кучма під час інавгурації заявив про необхідність підвищити статус «русского язика» в Україні, я здогадався що і як він буде робити у сферах освіти (міністром став Кремінь), оборони (Шмаров), економіки (прем’єр-міністри: Пустовойтенко, Кінах, Янукович) тощо. Так було і після того, як президентами ставали Ющенко (прем’єри: Тимошенко, Єхануров, Янукович, які разом з президентом так нічого і не зробили для створення україномовного середовища), Янукович (з Азаровим, Табачником, Лєбєдєвим). Тож, коли Порошенко заявив, що проблема української мови вже вирішена, я зрозумів, куди поведуть нас Гонтарєва, Яценюк, Гройсман, Гринєвич, Аваков, Клімкін… Ця проблема не вирішена ще й зараз, після прийняття Закону про державну мову 25 квітня 2019 р. Адже. щоб подолати супротив проти українізації України й створення одномовного середовища в державі, треба організувати змістовну пропаганду переваг української культурної мови над злоязичним московським жаргоном – «русскім язиком». Ну, а після приходу до влади Зеленського з його російськомовною командою ми втратили все, чого досягли майданами 2004-го та 2013-2014-го років, і повернулися до часів кучминого лихоліття.


Чи не для того, щоб купити у нас земельні паї за безцінь, чужинці на посадах президентів та прем’єрів так ретельно знищували після 1991 р. нашу економіку, наше виробництво, нашу освіту, науку, інтелігенцію, судочинство й доводили народ до деградації? Чому вони це роблять саме тепер, то тут теж все ясно: тому що ми після 300 років московського рабства доведені до зубожіння, продаємося за гречку і консерви та за дешеві обіцянки й голосуємо за них на виборах. А після обрання, вони цинічно відкидають всілякі обіцянки й роблять з Україною, що хочуть, аби швидше позбутися українців, які все ще на майданах заважають їм оформити владні повноваження як законне і повне володіння нашою державою. Нашій молоді зайди подарували БЕЗВІЗ, щоб вона шукала щастя за кордоном, а пенсіонерам – пенсії, які в 5 разів менше середньої зарплати, аби вони швидше вимирали, та томос – аби вони більше молилися й менше протестували та спокійніше йшли до смерті.


То чому ми дозволяли й дозволяємо чужинцям, відомим своїм ставленням до нас, і далі нищити Україну й українців? Тому що більшість громадян, орієнтуючись на ЗМІ, вважала їх нормальними людьми, навіть своєрідними патріотами, рішучими діячами, і не бачила їм альтернативи. Москва вміє не лише собі створювати постаті вождів, учених,істориків, літераторів. Вона і для нас за допомогою своїх ЗМІ й 5-ої колони штампує «українських» лідерів. Тож не дивно, що українці масово голосували за Вітренко, Кучму, Януковича, Кінаха, Тимошенко… Про те, як ЗМІ створювали з них українських національних лідерів, я писав у попередніх книгах.


Зовсім недавно Москва створювала нам «українську національну героїню» з Н.Савченко. Ми все це бачили. І знову попалися. Навіть серйозні патріотичні газети побачили тоді в ній майбутнього президента. Коли ж порозумнішаємо? Народ має усвідомити, що не можна вибирати президентом людину без вищої освіти, без мудрого життєвого досвіду, без своєї грамотної програми дій не лише на перші 100 днів, а й на наступні п’ять років та на вирішення стратегічних завдань майбутнього.      Навіть за щирих українців не можна голосувати, якщо вони не мають потрібних знань і сили волі.


Українці з давніх часів були прибічниками демократії: на вічі обирали князя і усували його з посади, на вічі вирішували всі важливі проблеми. Так було і в козацькі часи. Гетьман Пилип Орлик склав першу в Європі демократичну конституцію. І хоч як поляки, а потім москалі відлучали нас від волі та демократії, сучасні наші «Майдани» свідчать, що ми не забули звичаїв своїх предків.


Чому ж тепер у нас на виборах перемагають неукраїнці? Тому що ми віддали свій національний інформаційний простір олігархату та підступним і агресивним сусідам, і вони використовують свої ЗМІ для підтримки представників 5-ої колони, зрадників, шахраїв, бандитів, а також для наклепів на кращих наших патріотів. Чи не тому після отримання незалежності ми голосували то за комуністів, які завжди зраджували нас, то за членів партії регіонів, які з самого початку виражали інтереси Кремля, 5-ої колони та сексотів, то за блоки олігархів, які так заклопотані особистим збагаченням, що про народ навіть і не збираються й думати. З їхньою допомогою Москва весь цей час визначала, хто буде в Україні президентом, прем’єром, депутатами ВР. Поступово ЗМІ перейшли в руки олігархів і тепер вони визначають, кого обрати президентом та депутатами. Невже не розуміємо, що голосуючи за боделанів, кернесів, черновецьких, тимошенків, гройсманів, януковичів, азарових, зеленських, ми вподоблюємося вівцям, які обирають вожаком отари козла-провокатора? Над нами знущалися. Над нами сміялися. А ми 28 років терпимо і мріємо, що колись у нас буде порядок. Та не буде його, поки не візьмемо владу в свої руки. Для цього треба змінити виборче законодавство.


ПЕРЕМОЖНА ВИБОРЧА СТРАТЕГІЯ


Найнебезпечнішим інструментом нищення українського народу в руках підступної влади зайд є окупація нашого інформаційного простору з метою зомбування українських виборців і фальсифікації виборів. Їх успішно запровадив у нас Кучма, який у 1994 році завдяки підтасовці голосів агентами Москви став президентом. Лише один раз у нас вибори пройшли чесно, і то в третьому турі виборів 2004 р., коли президентом став Ющенко. Але через відсутність національної еліти ми ними не скористалися. Нахабною фальсифікацією вияву народу займалися всі зайди, шахраї, корупціонери: Кучма, Янукович, Тимошенко, Черновецький, Пустовойтенко, табачники, вітренки, ківалови… А в 2019 р. майже кожен українець відчував на собі тиск «Солідарності», яка намагається здобути для Порошенка «перемогу». Ще підступніше діє БЮТ. Це ж скільки треба мати нахабства й презирства до цілого народу виборців, щоб отак – майже відкрито – займатися підкупом, давати брехливі обіцянки, хвалитися тим, чого треба стидатися… А вони вже 28 років саме так брешуть, так приходять до влади, так керують Україною. Тож не дивно, що живемо ми гірше всіх в Європі.


 «Феномен Зеленського» свідчить не тільки про морально-політичне невігластво цього коміка, а й про неуцтво і невігластво нашої молоді, про те, що свідомість багатьох членів нашого суспільства поки що й не почала виходити з колоніального гниття, про втрату ними національної свідомості й гідності. Якби ця молодь знала, що «русскій язик», який їм нав’язує цей виходець з 95-го кварталу, є лише злоязичним жаргоном української мови, яку він висміює, то розумніші з них уже ніколи не стали б сміятися з його недотепних жартів. Коли я бачу чи чую про антиукраїнські виступи Толочка, Вєрки Сердючки, Зеленського, небіжчиків Бузини, Олійника, та ще десятків спортсменів, співаків і співачок, митців, письменників тощо, то розумію, що це результат українофобної освіти і політики влади й низький рівень просвітництва. Якби Кравчук у 1991-1992 р. р. зразу відгородився від російської культури, розповів народу про переваги нашої мови над «русскім язиком» і про небезпеки, які несе Україні двомовність, та ще визначив основні віхи нашої історії й те, що з неї вкрала Москва разом з нашою назвою, то хіба українці стали б голосувати за Кучму, Януковича, Порошенка, Зеленського та за таких же депутатів-пройдисвітів?


Спільною помилкою, яку робили більшість кандидатів від націоналістичних сил є неграмотна передвиборна агітація. Якби наші націоналісти та націонал-демократи, замість тиражування своїх автобіографій та фотографій, більше уваги приділили Українській національній ідеї та збагаченню українських національних цінностей, то за час після 1991 р. український народ отримав би стільки правдивої інформації про свою мову, історію, культуру, своїх державотворців і мислителів, і так научився б відрізняти діячів з партії регіонів, БЮТ, «Народного фронту», БПП від патріотів, що уже ніякі ЗМІ не змогли б переконати виборців голосувати за зайд, олігархів, політичних шахраїв, корупціонерів…


На всіх президентських і парламентських виборах маємо кілька груп кандидатів: українські патріотичні, ворожі промосковські, висуванці небезпечних олігархів, кримінальні, технічні. Ну, якщо ворожі кандидати й партії та блоки мають добре відпрацьовану стратегію виборів: брехливі обіцянки, зомбування за допомогою всіх ЗМІ, підкуп, фальсифікації в дільничних виборчих комісіях та в ЦВК, то справді патріотичні кандидати теж мусили б розробити переможну стратегію на цих виборах. Ця стратегія мала б передбачати: по-перше, просвітництво народу в процесі виборчої агітації. По-друге, тактику боротьби з ворожими кандидатами й партіями та блоками. По-третє, досягнення домовленостей з близькими політичними силами. Саме по здатності домовлятися можемо відрізнити істинних патріотів від прихованих ворогів, що видають себе за патріотів. Треба б журналістам викривати ворогів і попереджати про них виборців, але – чи багато у нас таких ЗМІ з патріотичними журналістами? Та й справедливих виборчих законів ВР не приймає.


Тож, поки справедливих законів немає, треба принципово – ні за які гроші – не голосувати за неукраїнців. Бо українців маємо право і пристидити, і на чорну раду притягти. І ніхто нам нічого не скаже. А якщо спробувати притягти за зраду на чорну раду чужинців, вони на весь світ заволають: «Українці – це ксенофоби, антисеміти, націоналісти!» І нам доведеться оправдовуватися перед усім світом. А це важко, коли у нас нема системи ЗМІ, а у них – є, і дуже потужна. І вони звинуватять нас в усіх гріхах. По-друге, не голосувати за представників тих партій, які не підтримують необхідних народу змін виборчого законодавства (люстрація, відкриті списки, цензи тощо). По-третє, не голосувати за тих, хто використав владу для збагачення, розводив кумівство, хто працював неефективно, крав.


Натомість голосувати треба лише за тих, хто має великий розум, а не велике багатство, хто впродовж довгого часу вірно служить народу, хто розуміє сенс Національної Ідеї й бореться за її втілення, хто має досконалу програму порятунку українського народу й побудови сильної України, хто бачить, звідки нам загрожують небезпеки і знає, як їм запобігти. Таких людей мають показати нам журналсти.


Тож єдиним виходом з лабіринту, в який нас завела чужинська влада, є голосування на виборах депутатів усіх рівнів тільки за щирих патріотів українського народу, одержимих нашою національною, а не сіоністською, ліберальною ідеєю чи «русскім міром». Невже в Україні не найдеться 3-4 тисячі чесних, патріотичних інтелектуалів, щоб заповнити найважливіші державні посади гідними великої ідеї людьми? Такі патріоти є в кожного народу! Вони, користуючись всіма ЗМІ, які поки що належать чужинцям, піднімуть національно свідому українську інтелігенцію на виконання нею своїх обов’язків: просвітництво всіх вікових верств народу. Досить 1-2 років, щоб в Україні все змінилося на краще. Адже наша земля найбагатша в світі (не лише за родючістю ґрунту, а й за покладами корисних копалин) і може при чесній владі забезпечити швидке зростання рівня економіки, освіти, результативності науки, виробництва і в результі – добробуту народу. Тобто, сьогодні головне – обрати патріотичного (не на словах, а на ділі) й дієвого (не такого. як Ющенко!) президента та порядних патріотів до ВР, щоб вони забезпечили широкий доступ до ЗМІ українській патріотичній інтелігенції, з поміж якої за сприятливих умов швидко виросте національна еліта. А вона допоможе народу розкрити всі свої можливості і поставити їх на славу Україні.


А поки що на виборах у 2019 р. кандидатів на посаду президента висунули кілька патріотичних організацій. Всі вони розраховували на голоси найпотужнішого національно свідомого масиву патріотичних виборців. Але ж ще кільканадцять патріотичних організацій та стільки ж псевдопатріотичних товариств, створених ворогами України, теж виставили своїх кандидатів з метою розпорошити голоси справжніх українців-виборців і не дати патріотичному кандидату вийти до другого туру, в якому він переміг би будь-кого з інших кандидатів. Тож мали не менше двадцяти таких патріотичних та підставних кандидатів, і кожен доводив, що він найкращий. А нам потрібен був лише один. Тому до другого туру знову, як і в 2014 році, ніхто з них не вийшов. Отже, саме в першому турі вирішувалася доля українського народу і цілком можливо, що не лише на наступні п’ять років, а назавжди. Якби кандидати – патріоти домовилися і, узгодивши одну кандидатуру, закликали всіх виборців голосувати за єдиного кандидата-патріота, то він переміг би в першому турі. Але не такі наші кандидати, щоб поступитися амбіціями на користь народу. Бо й не всі вони є патріотами. Напевно, чужі розвідки мають навіть серед групи начебто найпатріотичніших кандидатів своїх людей. Тож довелося виборцям самим вирішувати, кому віддати свій голос. Але через відсутність правдивих ЗМІ виборці не могли визначити, хто з кандидатів має кращу програму, хто має команду, здатну підтримати його, якщо він стане президентом, хто не замішаний у корупційних схемах, не має кількох квартир, ділянок землі, коштів в офшорах…


Перед першим туром президентських виборів я помістив на своїй сторінці у FACEBOOK таку статтю.


«КУДИ ЙДЕМО?


Дехто з патріотів, наслухавшись продажних ЗМІ про рейтинги кандидатів, уже запанікував і, злякавшись перемоги відверто ворожих проросійських кандидатів Ю.Тимошенко й Зеленського, став агітувати українців уже в першому турі підтримати Порошенка, аби він потрапив у другий тур.


Ми й справді так невпевнено проводили попередні виборчі кампанії, голосуючи то за януковичів, то за тимошенків, то за яценюків, то за черновецьких, що всі зайди, яких доля закинула в Україну, вирішили, що ми такі тупі й довірливі, що будь-хто може в Україні неймовірно збагатитися, а кожен, хто збагатився, може стати нашим депутатом або й президентом. Так, сьогодні з’явилися на нашому політичному олімпі зеленські, насірови, бойки, вілкули, порошенки, тимошенки… То чи й справді маємо ми гідність, якщо обираємо їх до влади?


Голосуючи за чужинців, люди й не думають про гідність нації, про майбутнє українського народу. А що про нас подумають сусіди в Європі, до якої ми прагнемо потрапити, якщо ми уже в першому турі голосували за неукраїнців? Нас можуть просто виключити з числа політичних сил, з якими треба вести переговори. Тоді швидко прийде кінець Україні. Адже до цього у «нашої» влади все готово: громадська думка підготовлена до продажу нашої землі, а потрібний для цього закон буде прийнято, якщо оберемо когось з чужинців. Нам уже навіюють думку про необхідність впровадження подвійного громадянства, щоб Україну заполонили люди, які замінять українців. Чи не тому влада сприяє нашим дітям масово виїжджати за кордон? Уже ведуться переговори про зону вільної торгівлі та безвізовий режим з Ізраїлем. А з Москвою ми навіть під час війни розширюємо й зміцнюємо не лише торговельні, а й всі інші стосунки. Думайте, українці! Адже незабаром парламентські вибори. Тож мусимо обрати таких депутатів, які поставлять всю владу під контроль законів і Конституції.


По-перше, треба з’ясувати, чим хитрий Порошенко краще нахабного Зеленського і підступної Тимошенко. На мою думку – нічим. Хто з них є меншим злом, сьогодні важко визначити. Якщо переляканих виборців буде більше й переоберемо Порошенка, це дасть йому і його команді право заявляти, що українці підтримають всі його реформи й вітають закони про подвійне громадянство, безвізовий режим з Ізраїлем, зняття мораторію на продаж землі, безкарність для людей, що злочинно збагачуються тощо. Швидко настане час, коли побачимо, що збулося Шевченкове попередження: «…присплять лукаві і в огні її обкраденую збудять…». Доведеться знову виходити на Майдан…


Якщо серед виборців буде більше довірливих, переможе Тимошенко. Але вона наобіцяла так багато, що здійснити обіцяне не зможе, та й не збирається. Бо, щоб покращити життя, підняти українську культуру й науку, відбитися від Московії та підняти виробництво, треба бути українським патріотом, а не путінською наживкою в Україні. Тож Майдан її тепер швидко змете, як Януковича в 2014 р. Якщо серед виборців виявиться більше зневірених та байдужих, то президентом стане українофоб Зеленський. Він мало обіцяв, бо й робити нічого доброго не збирається. Українські національні цінності (мову, культуру, звичаї тощо) він, як і будь-який інший агресивний чужинець, уже давно не визнає, тепер доруйнує економіку, й намагатиметься здати Україну Путіну, (бо дуже любить російську мову і культуру) або продати разом із землею міжнародній олігархічній мафії. Але ж… Майдан!?


Отже, вважаю названих лідерів президентських перегонів вартими один одного. Але не вартими мого голосу. Я буду голосувати за УКРАЇНЦЯ. І всіх закликаю до цього. Якщо він навіть не переможе, то ми хоч знатимемо, скільки нас – щирих українців – залишилося в Україні».


КОМЕНТАР ДО РЕЗУЛЬТАТІВ 1-го ТУРУ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ


Сьогодні українці складають понад 80% населення України. Хай серед нас 10-15% – це зрадники, сексоти, запроданці. Але ж у переважній більшості областей порядні українці мають більшість. Тож на президентських виборах могли б обрати ПРЕЗИДЕНТОМ щирого українця, а на парламентських – заблокувати прохід до ВР українофобських блоків і партій. Голосування 31 березня мало б стати опитуванням українського народу, на якому кожен нормальний українець мав би визначитися: хоче він жити в українській Україні і втілювати в життя УНІ, чи його цілком влаштовує влада зайд, шахраїв, корупціонерів, які підступно знищують наш народ і, як козли-провокатори, ведуть його на бойню, щоб принести в жертву на славу своїх народів. Але через розпорошеність і нездатність до об’єднання патріотичних сил, багато патріотичних діячів і організацій призвали уже в першому турі підтримати Порошенка, аби переможцями першого туру не стали явно ворожі нам прихильники Путіна Зеленський та Тимошенко. Тому голосування не дало чіткої відповіді: чи є кількість тих, хто проголосував за Тимошенко, Порошенка, Зеленського, Вілкула, більшою, ніж тих, хто підтримає патріотичних кандидатів. Але в будь-якому випадку результати голосування показали, що патріотам треба піднімати на вищий рівень просвітництво.


Я навмисне не став видавати цю книгу до першого туру виборів, щоб показати, як ми могли б врятувати свій народ, якби дотримувалися національної виборчої стратегії уже в першому турі виборів президента. Дивіться: кандидати, які начебто стояли на патріотичних позиціях: Гриценко, Смешко, Ляшко, Кошулинський, Новак, Кривенко, Наливайченко та деякі інші разом набрали близько 23-25% голосів. То чому в першому турі президентських виборів в четвірку лідерів не попав жоден українець? Тому що багато патріотів – майже вся наша національна еліта (Група «Першого грудня», видатні письменники, артисти, митці, політологи, науковці), наслухавшись продажних ЗМІ про рейтинги кандидатів, запанікував і, злякавшись перемоги відверто ворожих проросійських кандидатів Ю.Тимошенко й Зеленського, стала агітувати українців уже в першому турі підтримати Порошенка, аби він попав у другий тур. Лише завдяки цьому він набрав понад 15% голосів і таки вийшов до другого туру. Інакше він не набрав би й 5% голосів. Тож із майже 16% голосів, які набрав Порошенко, близько 10% належать патріотичним виборцям і при наявності переможної національної виборчої стратегії теж могли б дістатися патріотичним кандидатам. Крім того, через відсутність єдиного патріотичного кандидата, чимало патріотичних виборців віддали свої голоси Зеленському, Тимошенко й іншим чужинцям. Тим паче, що за Зеленського віддали голоси багато патріотів, які не побачили єдиного кандидата від патріотичних сил і вирішили проголосувати за коміка, аби помститися давно відомим малоспроможним політикам і діючій владі, яка не виконала обіцянок минулих виборів. Якби не ці легковажні й мстиві виборці, шоумен не набрав би й 15% голосів.


Отже, якби справді патріотичні кандидати змогли домовитися й обрати поміж себе єдиного, найпопулярнішого серед виборців (а не серед політиків!) представника українського народу, та виявити тих, хто є технічними представниками ворожих сил, і тому об’єднуватися ні за яких умов з ними не стане, то єдиний кандидат-патріот уже в першому турі міг би отримати підтримку не менше як 35% виборців і впевнену перемогу в другому турі. Цього не сталося, тому що не було й боротьби за об’єднання патріотів і викриття тих, хто лише позиціонує себе патріотом. А без боротьби не можна сподіватися на перемогу.


Тому в другому турі українці не мали свого кандидата. Тож голосували так: одні на зло Порошенку, другі – зомбовані й безвідповідальні – за «Слугу народу», треті – по приколу, четверті – на зло Україні: усі за Зеленського. Так він набрав 73% голосів, якими пишається. Мабуть, не розуміє, що переважна більшість їх – це голоси протесту проти олігархічної влади зайд і сексотів Москви, яку привів Порошенко. Інші, відповідальніші, виборці голосували за менше зло, тобто – за Порошенка. Але маємо знати, що зло, яким би воно не було – більшим чи меншим – не припинить нищення нашого народу й звільнятиме українську землю для інших народів.


Чому у другому турі всім свідомим виборцям все ж треба було голосувати за Порошенка? Його ми уже знаємо. Він є для України злом. Але Зеленський, судячи з його ставлення до нашої мови й культури, може бути набагато більшим злом. Тим паче, що його команда, як і він сам, є вихованцями «русского міра» й нахабно топчуть все українське. Хоч на словах уже начебто змінили своє ставлення до нас, але ж лише дурні визначають вартість політиків за їхніми словами. Народ має бачити результативність їхніх справ. Так, вони кажуть: ми результативні. Ось і вибори виграли. Маємо відповісти: так, результат непоганий, але він, судячи з того, що вас завжди підтримували прихильники «русского міра», які живуть тут і в Московії, та олігархи, принесе нам лише шкоду. Цілком усвідомлюємо, що ви є світоглядними ворогами наших національних цінностей і українського народу. Щоб придивитися пристальніше до нового героя виборчих перегонів і відкрити очі зомбованим українцям, я перед виборами помістив в інтернеті таку статтю:


ХТО ЗА «НОВЕНЬКОГО»?


Я у своїй книзі: «Українці, скоро вибори. Прокидайтеся…», виданій у 2018 р. майже за рік до виборів, писав, що гіршим президентом, ніж Порошенко, може бути лише Тимошенко. Мушу вибачитися. Помилився. Але я й подумати тоді не міг, що у головного клоуна з «95 кварталу» вистачить нахабства виставити свою, відкрито ворожу до всього українського, кандидатуру на виборах президента України. Вистачило… Виставив! І тепер я змушений глибше зацікавитися його сумнівною особою. Я лише один раз у 2010 році був змушений впродовж 30-40 хвилин подивитись на його «95 квартал» і тоді ж дійшов висновку, що це ще один науково-культурницький інформаційний проект «русского міра» в ряду інших: «Вєрки Сердючки, Толочка, Бузини, «союза совєтскіх офіцеров», «русской православной церкві» тощо, які діяли в Україні. І тоді виключив цей підступний «квартал» зі свого інформаційного поля, бо зрозумів, що він лише для невігласів. Щоправда, ще разів 2-3 в гостях бачив окремі епізоди творчості Зеленського по телевізору.


Оскільки після отримання незалежності влада в Україні завжди була антинародною, то висміювати все українське було справою не лише модною, а й вигідною. Тож більшість науковців, політиків, спортсменів, співачок, артистів змагалися між собою: хто дошкульніше образить український народ. Адже антиукраїнська позиція давала популярність і значні прибутки. Тому нічого дивного в тому, що на «95 кварталі» заробляють гроші в такий непорядний спосіб. Я в своїй першій книзі «Звіт за життя перед Україною», (Київ, 2008 р.) згадував такий епізод.


«ДЕБІЛ ВАНЯ


В сусідньому селі жив, як тепер кажуть, дебіл Ваня. Він був дуже товстий і завжди, навіть у лютий мороз, ходив голий. Коли повз їхню хату їхали люди на бричці, Ваня вибігав на дорогу і просив: «Дайте папи!», (так у нас малі діти називають хліб). Розповідали, що під час війни в тому селі зупинилися румунські солдати, були вони і в хаті, де жив Ваня. Окупанти почали шукати запаси продуктів, щоб забрати, якщо трапиться щось смачне. Ваніна мати заважала їм і не давала нічого взяти. Тоді вони зв’язали її і посадили на ослін. Коли вони сіли їсти, Ваня просив «папи». Йому дали. Але він був ненажерою і просив ще. Один солдат, щоб пожартувати, показав Вані, що дасть йому хліба, якщо він відріже у матері косу. Ваня відрізав і отримав скибку хліба. Потім солдат показав на вухо матері і на великий кусень хліба. Ваня зібрався різати вухо, але йому завадив офіцер, який припинив ті солдатські жарти.


Я згадую того Ваню, коли чую, як знущаються над Ненькою-Україною якась Вєрка Сердючка, якийсь, покійний вже, Бузина, якісь одеські «джентльмени» тощо. Що з них візьмеш? Вони чудово розуміють, що поки Україна не вирвалася з пазурів російського орла, на висміюванні її святинь, її мови, її культури і її геніїв можна добре поживитися. Тому так стараються».


Всіх таких артистів, науковців, спортсменів, звичайно, не можна вважати повними дебілами, бо, можливо, серед них є кмітливі агенти чужих спецслужб, добре вишколені здійснювати диверсії у сфері моралі, щоб у такий спосіб знищити український народ. А хтось може сказати, що вони – просто дурні й не розуміють, що творять таке заради наживи та підвищення на посадах. Але в нашому селі казали, що дурень небезпечніший від диверсанта. Бо шкідливі дії диверсанта можна своєчасно завбачити й запобігати їм, а кроки дурня передбачити неможливо. Зеленський не приховує своєї ненависті до України (навіть за кордоном порівнює нашу державу з «простітуткой») і до українців, яких часто висміює на своєму «95 кварталі». То для чого тоді пнеться очолити нас? Може хоче стати сутенером при тій «простітуткє»? Чи може сам хоче скористатися її послугами  – нажитися за рахунок народу… Кажуть: він обіцяє навести порядок. А хіба були такі кандидати, що не обіцяли того, чого народ очікує вже 28 років. Всі обіцяли! Особливо щедрими на обіцянки завжди були чужинці. Чого нам лише не обіцяли Кучма, Тимошенко, Янукович, Порошенко… І що? А – нічого… Всі кандидати натхненно брехали, бо й не збиралися нічого потрібного народу робити.


Він (Зеленський) має чіткий план розшматування України – це уже обіцяні ним референдуми про вступ до ЄС, до НАТО  тощо. Тобто його команда уже врахувала, що ставлення до Європи й до Московії в різних областях України не однакове. Тому результати референдумів стануть надійним підґрунтям місцевим елітам для сепаратизму, а Верховній Раді – для прийняття законів про федералізацію України, про що давно мріють як москалі, так і жиди. Бо з часом це дозволить їм приєднати окремі частини України до своїх держав як колонії.


Тепер більшість патріотів вагаються: за кого голосувати? Обидва кандидати нічого доброго не віщують українському народові. Але Порошенка ми знаємо. Він багато обіцяв не лише нам. А й європейським організаціям. Тож тепер він під контролем західних демократій. І буде змушений виконувати їхні вимоги. Інакше його змете Майдан. А Зеленський непередбачуваний, як і всякий дилетант. Та ще й за ним стоїть Коломойський, а за командою Зеленського, як завжди у нас, – Путін. Тож від його президентства добра не чекаймо. Але тепер від нас мало що залежить: все вирішуватимуть молоді виборці. Їх добре готували міністри освіти Кремінь, Табачник, Гриневич. Для них, здається, головне – посміятися, а Україна їм не потрібна. Вони англійську й російську мови знають краще, ніж українську. Тож зможуть за кордоном влаштуватися. Ну, а ті, хто не знають чужих мов, будуть чекати на падіння гривні після повернення «Приватбанку» Коломойському. Боюся, що скоро Коломойського визнають батьком нації й доведеться українцям замовляти його портрети для своїх кабінетів.


Ми довго дивували Європу й світ легковажним президентом Кравчуком, бентежили підступним Кучмою, обурювали бездіяльним Ющенком, лякали бандитом Януковичем, спантеличували олігархом Порошенком… Ну, що ж давайте ще й посмішимо всіх президентом Зеленським. Та й самі посміємося, хоч крізь сльози… До речі: слідкуйте, за кого у другому турі проголосують виборці Бойка й Вілкула. Якщо за Зеленського, значить він теж працюватиме на Путіна.


Зеленський підкорив багатьох українців. Одних – дурносміхів – алкогольними жартами, з яких нормальний українець сміятися не стане: хіба можна сміятися з п’яної жінки-дружини; хіба можна сміятися з напівінтелектуальних вправ російськомовного невігласа, який використовує злоязичний і дурнуватий жаргон для висміювання народної культурної мови, мудрості й багатства якої не здатен осягнути? Других – довірливих – своїм фантастичним фільмом, в якому президент їздить не на машині, а на велосипеді і без охорони. Подумали б: в Україні стараннями таких, як Зеленський, створена така система безпеки, що жоден відомий політик на велосипеді й кілометра не проїде: його закидають тухлими яйцями або просто засунуть в сміттєвий бак, бо лише такого ставлення заслужили політики. А з іншого боку – хіба нам сьогодні найважливіше, щоб президент економив на бензині для державних потреб? Нам потрібен президент, який підніме економіку і отримані кошти спрямує на розвиток українського (а не якогось іншого!) народу. Якби він хотів стати українським політиком і розумів би важливість мовного фактору для побудови держави, то, маючи таку розкручену виставу і широкі можливості її показу на телебаченні, міг би швидко переконати мільйони своїх шанувальників відмовитися від гібридного жаргону москалів і створити в Україні україномовне середовище. Проте він завжди діє всупереч здоровому глузду й піднімає авторитет чужої злоязичної мови, нав’язує нам традиції «русского міра». Тому всі його обіцянки та розмови про честь і гідність людини вартують не більше, ніж такі ж клятви Януковича.


Мене вражає не культурний рівень Зеленського. А те, що його вистави смішать десятки тисяч українців. Ну, якщо бачити Гордона в залі на «95 кварталі» природно, бо по тому, як він ставиться до нас, видно, що він із Зеленським має приблизно однаковий культурний рівень, то присутність в залі радісних українців, які сміються зі своєї мови, з наслідків тієї халепи, в яку ми потрапили після 1991 р., коли віддали всю владу підступним меншинам, з п’яних дружин (жінок), зі зрадництва, з інших пороків сучасного суспільства, залишених нам в спадок Московією, не просто дивує, а бентежить: невже рівень нашої моралі впав так низько, що тисячі молодих (а не несповна розуму пенсіонерів) здатні так весело й безтурботно сміятися над тим, що дружина приперлася додому у вигляді повійної дівки, а її чоловік (замість природного в такому випадку обурення) жартівливо кепкує з цього приводу, навіть не образившись на неї. Можуть сказати: хіба наш народ не має пороків?  Має, але, аби їх побачити, треба мати не ненависть до всього українського, а бажання вилікувати народ від них. Для цього треба бути розумним, а в Зеленського я такого розуму не бачу. Все, чим він тішить українського глядача-невігласа, взято у давно відомих американських, європейських та радянських шоуменів.


...далі буде