Підтримайте Нас!

Приймаються благодійні внески на розвиток і підтримку Звичаєвого косацького полку Святослава Хороброго

Керівництво полку не завжди поділяє погляди авторів висвітлених матеріалів.

За достовірність фактів, цифр, точність імен в авторських матеріалах відповідають автори, за зміст рекламних матеріалів відповідають рекламодавці.

 

 

Новини
«Звичаєвого косацького полку Святослава Хороброго»

«Яка національна ідея українців»  
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ (УНІ)

ЯК ВИЗHАЧИТИ HАЦIОHАЛЬHУ IДЕЮ УКРАЇHЦIВ?

Йде двадцять другий piк нашої фоpмальної незалежностi, а ми ще й досi на державному рівні навіть не визначилися з нашою нацiональною iдеєю, не зpобили її pушiйною силою нашого поступу до вiльних наpодiв Євpопи, демокpатiї i технiчного та культурного пpогpесу. Бiльше того, в Конституції України немає навіть згадки про УНІ. Тому багато укpаїнцiв зовсiм не pозумiє сенсу нашої нацiональної iдеї, не може її сфоpмулювати, не усвiдомлює її необхiдностi для життя-буття нацiї.

Про національну ідею українців останнім часом говорять дуже багато. Частіше це загальні розмірковування на кшталт: національна ідея – це набуття українцями державницької свідомості або відновлення незалежності. Але це не так. Коли Англія надала незалежність Південно-Африканській республіці (ПАР), владу в ній захопили вихідці з Англії, які зберегли там окупаційний режим, відомий нам як апартеїд. Українці ж після відновлення незалежності у 1991 році опинилися в гіршому становищі, ніж корінний народ ПАР. Бо африканці жили окремо від окупантів і мали право і можливості використовувати рідну мову. А українцям в багатьох областях України до цього часу доводиться розмовляти «русскім язиком».

Особливо часто можна почути, що наша національна ідея надто проста – це ідея державності. Таке визначення нам накидають лукаві інтернаціоналісти та зденаціоналізовані хохли, які з часів СРСР залишилися при владі і використовують її з метою особистого збагачення та задоволення своїх матеріальних апетитів і амбітних сподівань. Народ їм потрібен як дешевий, невибагливий робітник і джерело любові до влади. Вони стверджують, що український народ уже досяг своєї ідеї – виборов державність, і тепер тільки запеклі націоналісти заважають йому насолоджуватися здійсненням мрії. Владу інтернаціоналістів і хохлів зовсім не засмучує економічна залежність від інших держав і, як результат, непристойно низький рівень життя більшості громадян. Заради власної вигоди вони готові поступитися політичною незалежністю, їх не принижує наявність чужих військових баз на нашій землі, хоч це беззаперечна ознака політичної слабкості наших керівників і залежності держави. Насправді, державність тільки тоді принесе користь народу, коли всі державні посади займуть патріоти, а не табачники, астахови, азарови, кучми, кравчуки, тимошенки, януковичі. Тому треба визнати, що в нашій державі маємо не нашу, ворожу, владу.

Звичайно, українці не можуть погодитися з таким визначенням національної ідеї, бо хочуть мати таку українську владу, яка втілювала б у життя споконвічні сподівання українського народу. Ми не задоволені тим, що в нашій незалежній державі керують-панують чужинці – інтернаціоналісти або люди, що так і не змогли вичавити з себе раба, тобто хохла, і, як наслідок, у нас домінують чужа мова, чужі звичаї і порядки. Тому і живемо ми в своїй, начебто незалежній державі, як у чужій, і по-чужому.

Екс-президент Кравчук вважає, що нашою національною ідеєю є добробут. Але спитайте в українців, чи потрібен їм добробут кастрованих кабанчиків? Їх утримують у чистих і зручних свинарниках, добре годують і навіть лікують, але мета такого піклування добре відома. Ні, не потрібен нам добробут, який обіцяють чужі й доморощені олігархи та інтернаціоналісти. Бо такий добробут не для вільних людей. З іншого боку – час показав, що інтернаціоналісти та олігархи не здатні забезпечити нам навіть такий, свинячий добробут. Бо нема межі їхньому прагненню до збагачення за рахунок нашого народу.

Якось на радіо виступав один із затятих інтернаціоналістів (М.Попович), який наводив вислови закордонних діячів, в яких не тільки ставлять під сумнів необхідність національної ідеї для народу, а й вбачають у ній небезпеку прогресивному розвитку людства. Оскільки в інтернаціоналістів особливе ставлення і до української мови, і до українських патріотів, то до їхніх думок треба ставитися обережно, аби не потрапити в лукаву пастку. А щоб відповісти на запитання, чи потрібна національна ідея українцям та чи може вона бути небезпечною для інших народів і для людства, треба спочатку визначити, що то є – українська національна ідея? Це вкрай необхідно, бо росіяни і жиди – і ті з них, що живуть в Україні, й ті, що мешкають в інших країнах, – та зрадники-хохли нав’язують не тільки українцям, а й світовій громадськості думку про агресивність, завзятість української національної ідеї й таким чином переконують усіх у шкідливості і навіть небезпечності для людства українського націоналізму. Тому націоналісти повинні так визначити і сформулювати українську національну ідею, щоб вона стала рушієм прогресивного розвитку України та була прийнятною не тільки для українців, а й для представників інших народів, які живуть в Україні, і зрозумілою для наших сусідів. Тільки тоді зможемо зробити УНІ справою всього народу та матимемо підтримку інших освічених народів і світової інтелігенції.

Де треба шукати національну ідею українців? Тільки в житті, діях та піснях народу, у думках та творах його мудрих синів. Якщо проаналізувати хід боротьби українців з Польщею, Кримським ханством, Туреччиною, царською і більшовицькою Росією, кайзерівською і фашистською Німеччиною, неважко зрозуміти, що нашу національну ідею справді треба виразити одним, але дуже містким, словом – справедливість. Тобто Українська національна ідея – це висока і споконвічна ідея справедливості.

Про справедливість мріяли Пилип Орлик, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. За справедливість билися українці і 1000 років тому в князівські часи, коли відстоювали право жити незалежно і не сплачувати данину сусідам, серед яких і найсильніша країна того часу – Візантія. Справедливість відстоювали наші пращури під проводом Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Мазепи, Івана Гонти, Максима Залізняка, коли боролися проти гноблення нашого народу Польщею та Росією. Мрія про справедливість підняла наш народ після більшовицького перевороту на боротьбу за вільну Україну. Жага справедливості для свого народу давала сили патріотам у довгій боротьбі з фашистською Німеччиною і совєтською Росією під час Другої світової війни і після неї. А хіба не за справедливість ми боролися на Першому і Другому Майданах? Бо українці завжди вважали справедливим кожному народу жити у власній державі, спілкуватися рідною мовою, мати свою церкву, самому обирати керівників, порядкувати на власній землі за власним звичаєм. Тобто патріоти-націоналісти завжди боролися за пpаво укpаїнцiв мати в своїй деpжавi такi ж пpава, якi мають нiмцi в Hiмеччинi, фpанцузи у Фpанцiї, поляки у Польщі. Бо це спpаведливо. Крім того, ми також хочемо, щоб і всі національні меншини мали в Україні такі ж права, які вони мають у Німеччині, Франції, Польщі. Тpеба визнати, що хохляцька фоpмула: "Євpеї в Укpаїнi повиннi жити кpаще, нiж в Iзpаїлi, а pосiяни кpаще, нiж в Росiї" завдала нам багато шкоди. Вони справді стали жити кpаще, але це пpизвело не тiльки до занепаду нашої економiки, мови, культуpи, а й до подальшого вiдлучення укpаїнцiв вiд упpавлiння деpжавою.

Прагнення щастя і справедливості властиві майже всім націям і будь-якій людині. Справедлива нація створює умови всім чесним громадянам жити красиво. Кожна розумна, смілива і порядна людина повинна боротися за справедливість для народу, серед якого живе, якщо хоче жити вільно і багато серед вільних, освічених і багатих людей. Тобто, кожна порядна людина має бути націоналістом. Непорядні, нерозумні, боягузи, інші аморальні люди заради багатства, визнання за кордоном або через свою тупість втрачають совість і честь. Вони легко зраджують свій народ, бо не розуміють, чому в своїй країні треба розмовляти своєю мовою, жити за своїм звичаєм, обирати до влади патріотів, а не лукавих і шахраюватих інтернаціоналістів.


Кожен народ має свою національну інтелігенцію. Інтелігент – людина, яка любить народ, серед якого живе, береже його мову від забруднення чужою лексикою, розуміє його національну ідею та допомагає її виборювати. До того ж інтелігент повинен мати досить знань, щоб бути добрим фахівцем у будь-якій галузі, досить сили волі, щоб дбати про своє здоров’я, без якого ані любов до народу, ані освіту, ані розумові здібності неможливо використати в усьому обширі на благо нації.


Аби стати сильнішим, багатшим, освіченішим, народ повинен не тільки знати своїх героїв, видатних політиків і вчених та поважати свою національну інтелігенцію, а й славити їх перед іншими народами. Народ, який шанує героїв, політиків, вчених та інтелігенцію своїх поневолювачів, ніколи не побачить волі.


Люди, які не борються за втілення УНІ в життя, не мають національної гідності. А ті, хто виступає проти УНІ, – вороги.


Малоосвічений народ, не здатний зрозуміти своєї національної ідеї та зберегти волю, – опиниться в рабстві. Народ, який отримує освіту чужою мовою, сам іде в рабство.


Народ, який обирає розумних і сильних керівників з поміж себе, – швидко прогресує в усіх сферах і багатіє. Народ, який дозволяє керувати собою зайдам і шахраям, бідує і, врешті-решт, розчиняється серед сильніших народів.


Кожен, хто любить свiй наpод, мусить розумітися в полiтиці. Хто бажає своєму народові щастя, має бути нацiоналiстом.
Тільки люди, які шанують народні традиції і охороняють пам’ять предків, здатні побудувати гідне майбутнє.

Правдива історія потрібна кожному народу, щоб знати діяння своїх пращурів, правильно оцінювати свої сили, свої здібності, свою потенцію. Українці, які виросли в російськомовному середовищі, не знають себе, довіряють ворожим ЗМІ, стають пасивними. Підроблена історія дає хибні уяви про свої можливості, веде до поразок. Тому росіяни, видаючи себе за слов’ян, постійно конфронтують із своїми сусідами, особливо з істинними слов’янами.


СКЛАДОВІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

Справедливість вимагає, щоб кожен народ, що справіку живе на своїй землі, міг розмовляти своєю мовою, плекати свою національну освіту, науку та культуру, розбудовувати свою державу, утримувати армію на власних кордонах, отримувати правдиву інформацію зі своїх ЗМІ, розвивати економіку, проводити у власних інтересах зовнішню і внутрішню політику, бо без усього цього народ приречений на загибель. Тобто національна ідея – це система цінностей, необхідних для вільного життя всього народу і кожного його представника. Означені цінності є складовими національної ідеї.

Українська національна ідея проголошує право і можливість всім чесним, законослухняним громадянам будь-якої національності жити в Україні так, як їй дозволяють власні здібності, освіта, працьовитість. Проте Конституція України, прийнята в 1996 році, не враховує української національної ідеї, тому стала інструментом нищення українського народу, а не дороговказом для розбудови української нації та держави.


МОВА І КУЛЬТУРА

Щоб відлучити нас від рідної мови, росіяни після Переяславської ради стали не тільки забороняти її, а й почали прищеплювати, особливо через освіту, підступну думку про другорядність нашої мови, переконували нас усіма засобами, особливо тюрмами, розстрілами, Сибіром, у тому, що тільки російська мова є ознакою культури і освіченості. Тепер нам треба спростувати цю ворожу і небезпечну для долі народу думку.

Зробити це не так вже й важко – адже наша мова і набагато давніша, і мелодійніша, і логічніша від російської. Що українська мова первинна і природна кожен може швидко переконатися. Зіставивши ряд наших слів: м’ясо, ковбаса, сироватка, нагідки, мовчання і тисяч інших, мотивацію яких ми знаходимо у нашій мові (м’язи, ковбик, сир, нагода, мова), з відповідними російськіими: мясо, колбаса, сиворотка (сиворот навиворот), ноготкі, молчаніє. Ось ще сильні приклади того, як вони використовували наші слова для творення «русскіх»: прати – пральня – прачечная (чому не стірочная?), довбати (від довбня) – долбіть, гній – перегній – перегной (чому не навознік?), порожній – порожняк (пустяк?), повітря – вітер – вєтєр (від воздух?), безмовний – безмолвний, мовчки – молча…

Крім того росіяни збагачували свій «язик» додаванням штучних, навіть абсурдних, префіксів до наших слів: возлюбленая, возрождать, возрастіть, вознаграждать, возблагодаріть, возбудіть, бесславний, бескровний, беспалубний, бессловесний, бескористний, бесчеловечний, прінадлєжать, предугадивать…, або доточуванням до українських слів абсолютно непотрібних суфіксів: дія – дєйствіє, порука – поручітєльство, прояв – прявлєніє, добриво – удобрєніє, плідно – плодотворно, посягання – посягательство, сіяч – сєятєль, діловод – дєлопрізводітєль, простір – пространство, ліки – лекарства.

Неважко зрозуміти, що їхні слова – начебто наші ж, проте покалічені, що свідчить про вторинність, жаргонність – російської. Таких слів у них тисячі. Без наших слів «вєлікій русскій язик» навіть для кацапів стане незрозумілою «китайською грамотою». А вони мають нахабство, стверджувати, що їхня мова є первиною, оригінальною, а наша – спотворена впливом польської мови. Насправді саме наша мова є давньою, народною, культурною, а їхня – жаргоном нашої мови.
Українським школярам, котрі знають рідну мову, не треба пояснювати, що у нас означають слова: північ та південь, схід і захід, бо вони з народження чують: «уже пів ночі пройшло, а ти не спиш», «південь, пора обідати», «Сонце зайшло» і «Сонце сходить». А коли українські школярі навчаються російській, в якій слова «север, юг, восток, запад»» не мають ніякої логіки, то ці учні змушені витрачати більше часу і сил на запам’ятовування чужих слів, ніж на засвоєння справді потрібних знань з інших предметів. Порівняння української і російської мов однозначно призводить до висновку, що українська мова є давньою і первинною, а російська – новоспечена, великою мірою є штучноствореною, другорядною мовою. Вивчаючи «русскій язик», ми, по-перше, втрачаємо багато часу, якого нам потім не вистачає для поповнення інтелекту і освоєння необхідних спеціальностей, а по-друге, спілкуючись з росіянами, набираємося чужих звичок, заводимо чужі порядки у своїй хаті. Становище погіршується тим, що російська мова є нелогічною і тому найважчою мовою світу. Досконало вивчити її важко навіть росіянам, а українців знання російської перетворює на малограмотних суржикомовців.

Постійне спілкування двома мовами вдома і на роботі виснажує людей психічно і розумово, робить їх недотепами. До речі, швейцарці, хоч і знають 4 мови, у своїх національних районах спілкуються тільки своїми рідними мовами, тобто у побуті і на роботі дотримуються одномовності.
Без перемоги української мови над російською в усіх галузях ніяких успіхів у розбудові війська, в соціальній сфері, в економіці, в охороні здоров’я і довкілля не досягнемо.


У більшості людей, які закінчують російські школи, мізки в тій чи іншій мірі атрофовані, тому що «русскій язик» є калікою. Тож російськомовні українці не здатні зрозуміти, як це можна любити свободу (а не російську окупаційну владу), рідну мову, а не «вєлікій русскій язик», вшановувати своїх борців за незалежність, а не злих катів: Петра І, Меньшикова, Катерину ІІ, Леніна, Єжова, Путіна... Через те вони в окупованих Криму, Донецькій і Луганській областях стають фашистами, убивають українців, які розмовляють рідною мовою.


Люди, які в своїй державі не зберегли рідної мови, швидко втрачають не тільки національну, а й людську гідність, честь, совість. Не забуваймо: якщо втратимо мову – втратимо і землю, тобто – державу. Тому так одностайно табачники, симоненки, черновецькі, бузини, ківалови, колісніченки, азарови пнуться надати чужій мові статус державної. Хоч, якби вони були освіченими патріотами, то взагалі соромились би називати «русскій язик» мовою, придатною для освіти і спілкування українців.
А оскільки мова – культури основа, то говорити нині про українську культуру в російськомовній Україні нема ніякого сенсу, хоч культура народу може давати до держбюджету на кожну витрачену на неї гривню більше прибутку, ніж промисловість.


ДЕРЖАВА І ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

У засобах масової інформації часто обговорюється тема: держава для народу чи народ для держави? Інтернаціоналісти, яким сильна українська держава не потрібна, доводять, що держава – то щось другорядне, вона необхідна лише для того, щоб задовольняти потреби громадян, бо головною цінністю є людина. На мій погляд, відповідь на це запитання легше знайти, якщо спробувати розібратись: будинок для людини чи людина для будинку? Відповідь, здається, відома: звичайно, будинок для людини. Але ж треба розуміти, що будинок сам не збудується, його має збудувати для себе людина, і, аби він задовольняв потреби людини, за ним треба постійно доглядати та наповнювати його необхідним.

Так і державу треба спочатку збудувати, розробити для неї необхідні закони, захистити армією і міліцією, організувати виробництво, торгівлю тощо. Тільки сильні держави (США, Німеччина, Англія, Франція тощо) забезпечують своїм громадянам вільне, безпечне, багате життя. А слабкі (Росія, Північна Корея, Китай) для збереження при владі антидемократів запроваджують тоталітаризм.
Багато політиків, журналістів, письменників разом з російськими провокаторами поширюють думки про те, що українська держава обкрадає свій народ, заважає працювати і розвиватись, не підтримує неспроможних тощо. Таким чином вони спрямовують невдоволення народу проти української держави, а не проти шахрайської влади. Тому деякі громадяни (комуністи, переселенці з Росії) думають, що повернувшись в чужу державу (Росію), вони житимуть краще. Ми ж маємо нарешті усвідомити, що Україна – наша єдина держава, вона є державою українського народу, але владу в ній захопили: агенти Москви; чужі нам: етнічно, морально, політично зайди; та зрадники – хохли. Тож маємо берегти свою державу, але мусимо змінити в ній владу. Як? – ЛЮСТРАЦІЄЮ!

Українці з часу усвідомлення себе народом завжди бажали жити в своїй справедливій державі. Тому вони, окрім князя, мали ще й народне віче, яке було заслоном проти князівської бездарності і деспотії, проти влади багатіїв і воєначальників. Тобто з давніх часів в українському суспільстві не було надто багатих і зовсім бідних, не допускалося свавілля з будь-якого боку. Сильною була місцева влада.

Однак після приєднання до Росії всі демократичні інститути в Україні були поступово ліквідовані, а після більшовицького перевороту 1917 року проти безправної нашої нації, з метою її повної денаціоналізації, були застосовані геноциди і репресії.

Після проголошення незалежності у 1991 році владу в Україні захопили добре організовані інтернаціоналісти – сексоти московського КГБ, які утворили кілька потужних політичних партій і разом склали партію влади. Тому всі наші гілки влади рясніють політиками, яким Україна, як європейська держава, не потрібна.


КОРДОНИ ТА ПАТРІОТИЧНА АРМІЯ

Ясно, що Україну повинна захищати Українська Армія. Та агенти Москви, які захопили владу в Україні, постійно навіювали українцям думку, що ми не маємо ворогів і тому нема потреби утримувати сильну армію. Тож пРезиденти Кучма і Янукович руйнували нашу армію, як хотіли: звільняли з її рядів патріотичних офіцерів, призначали на найвищі посади агентів Москви, продавали озброєння або віддавали його Росії, знищували підприємства оборонного комплексу. Тож у 2014 році перед війною з Московською імперією ми не мали сучасного озброєння, а двомовне військо було так укомплектоване, що значна частина офіцерів його були агентами ворожої держави і навіть не бажали знати державної мови. Чи не тому українське військо не було готове до гідного опору московському агресору, а Україна втратила на початку війни так багато своїх синів? Чужомовна армія не зможе захистити народ, якби й намагалася зробити це, бо недієздатна. Перед війною тільки окремі військові формування були україномовними і боєздатними. Через властиву російськомовним тягу до аракчеєвщини та безшабашність “наших” військових в армії панувала дідівщина. Крім того на деморалізацію нашої армії впливала відсутність установлених кордонів з Росією, Білорусією і Молдовою та зрадництво серед керівників Прикордонного війська. «Наші» російськомовні прикордонники отримують нагороди від російської держави, мабуть, не за те, що закрили кордони для контрабанди. Так на початку 2011 року з України контрабандно вивезено сорок тисяч тонн гречки. Хіба справжні прикордонники могли б не помітити десятків потягів, що транспортували цю крупу до Росії? Звичайно, таку «блискучу операцію» неможливо було б здійснити без згоди уряду.


ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ (ЗМІ)

Відомо: хто володіє інформацією, той володіє державою. Тому російські спецслужби не дали українським патріотам заснувати свої патріотичні масові газети, запровадити цікаві радіопрограми, поставити під свій контроль хоч би один канал телебачення. Проти нашої країни ось уже 23 роки ведеться інформаційно-психологічна війна на знищення. В усьому світі немає жодної країни, 90% інформаційного простору якої було б віддано чужій державі, керівництво якої захоплене ідеєю знищити цей сусідній народ. Володіючи ЗМІ, вони сіють розчарування діями справжніх патріотів і так спотворюють правду та викривлюють дійсність, що у нас на виборах перемагають партії і блоки 5-ої колони, які теж мають на меті повернути український народ в московське ярмо. Чужі ЗМІ не дозволяють патріотичній українській інтелігенції розповідати народу навіть про рідну мову, українські традиції збереження здоров’я та виховання дітей. Ворожі ЗМІ мають неабиякі успіхи: українці за 23 роки незалежності не стали консолідованою нацією. Деякі нацменшини, особливо росіяни, не бажають жити у незалежній Україні. Українцям доводиться силою тягти їх до європейських стандартів життя. Щоб навести в Україні справедливий порядок, треба через референдум обмежити можливості чужих ЗМІ впливати на нашу свідомість, мораль і прагнення мати чесну та розумну владу.

Пропагандисти 5-ої колони кажуть, що українці східних і західних областей мають різний менталітет, що заважає формуванню української нації. Половина моїх родичів – чоловік понад 20, – рятуючись від голоду на Херсонщині і Миколаївщині, перебралися на Донбас у 1933-му та 1947-му рр. То що – у них змінився менталітет? У чому ж тоді різниця політичних уподобань східняків і західників? Тільки у тому, що на Сході України до цього часу панують російськомовні ЗМІ, які спотворюють інформацію про нашу мову, культуру, історію, НАТО, Росію тощо. Тому східняки до цього часу думають, що українська мова селянська, а російська – культурна; що СРСР у 1945 році приніс народам Центральної і Східної Європи волю і мир, а не нове, ще пекельніше поневолення; що НАТО – агресивний блок (хоч країни, його члени, ніколи не нападали ні на кого, проте змушені були гасити пожежі братовбивчих війн у колишній Югославії та Афганістані, спричинених політикою Москви).

Злочину роль московських ЗМІ в долі нашого народу добре бачимо на прикладі їхнього зрадницького ставлення до Великого Голодомору 1932-1933 рр. серед українців. Під час голодомору чужинські ЗМІ замовчували факт масових смертей людей від голоду, так що в Світі і не знали про нашу біду. Тепер, коли в незалежній Україні ми отримали можливість розкрити той злочин Москви і дослідити його масштаби, російська інтелігенція в усіх ЗМІ почала переконувати Світ, що Голодомор відбувся і на території Російської федерації, а його причиною повсюди був не запланований кремлем геноцид українців, а неврожай. Проте, Микола Герасименко, проаналізувавши карту розселення слов’ян (українців), пише в книзі «Голодомор 1932-1933 років в Україні, Матеріали кримінальної справи № 475», виданій в Києві в 2014 році: «Таким чином етнографічна карта слов’янства 1906 року та зібрані у кримінальній справі докази дають однозначну відповідь про те, що Голодомор-геноцид на території РФ був штучно вчинений виключно в місцях компактного проживання етнічних українців.» На підтвердження цього факту в названій книзі приведена етнографічна карта слов’янства 1906 року.


ЕКОНОМІКА

Кожна нація, відповідно до природних багатств своєї країни, розвиває власну економіку, стрижнем якої є національні підприємства. Сильні держави – це ті, що мають сучасне виробництво, яке задовольняє не тільки потреби власних споживачів, а й дозволяє багато експортувати. Прибутки від діяльності сучасних підприємств демократична влада і власники використовують на розвиток науки, освіти, культури, охорони здоров’я, виховання дітей, забезпечення пенсій тощо. Україна майже всі сучасні товари: автомобілі, телевізори, пральні машини, холодильники, комп’ютери, мобільні телефони тощо купує за кордоном. На торгівлі наживаються тільки корупціонери (урядовці, депутати ВР та олігархи), а народ злидарює. В Україні неукраїнська влада зробила так, щоб всі найбільш прибуткові і стратегічні підприємства стали власністю інтернаціоналістів або російських підприємців.

Нам кажуть: «Не важливо, чиєю власністю стали наші підприємства, головне, щоб вони працювали. Адже ні заводів, ні фабрик, ні магазинів, ні землю росіяни до себе не вивезуть, і вони працюватимуть у нас, даватимуть зарплату нашим людям та надходження до бюджету України». Але ж ми знаємо, що російські власники на зарплату українцям витрачають тільки 15-20% прибутку від діяльності українських підприємств, а всю решту вивозять у свою державу. В Росію вони переводять і дивіденди, які отримують на незаконно куплені у громадян України приватизаційні ваучери в період злочинної кучмівської приватизації (прихватизації). Так робили і роблять колонізатори в усіх колоніях. Якби влада в Україні була українською, то, по-перше, всі великі підприємства, які працюють прибутково, вона залишила б у державній власності, по-друге, всі середні прибуткові підприємства продавались би на відкритих аукціонах за максимальну ціну за умови їх розширення і підтримання стабільних надходжень до бюджету. Тоді бюджет України вже у 2004 році дорівнював би не 60 мільярдам гривень, а був би у 3-4 рази більшим. Тоді і рівень наших мінімальних зарплат та пенсій був би у 3-4 рази вищим. Поки неукраїнська влада проводить політику усунення націонал-демократів від політичного й економічного керівництва в усіх областях (навіть у західних, де свідомі громадяни саме націоналістам довіряють проводити реформи) України, доти українці будуть жити у своїй державі так само, як жили у польській і російській імперіях, як живуть і тепер.


НАЦІОНАЛЬНА ОСВІТА

В Україні має бути українська національна освіта. Хоча б для того, щоб діти знали свою історію, шанували свою мову та традиції Бо інтернаціональна освіта, яку нам довгі роки нав’язували міністри В.Кремінь та Д.Табачник, не спроможна виховати патріотів, її продуктом є денаціоналізовані, двомовні, байдужі до майбутнього нації, долі своїх батьків і навіть до долі своїх дітей, малограмотні спеціалісти, не здатні не те що розробляти нові технології і машини, а навіть розібратися в закупленій за кордоном техніці.

В радянській Україні серед жидів людей з вищою освітою було у 8 разів, а серед росіян у 2 рази більше, ніж серед українців. Бо освіта в Україні була російською і корупційною. Тому жиди, які завжди мали багато грошей, легко влаштовували своїх дітей у вищі навчальні заклади. Саме тому Табачник виступає проти зовнішнього оцінювання знання абітурієнтів. Зараз усі діти, які бажають учитися, – а не тільки діти інтернаціоналістів і багатих хохлів, – повинні мати однакові права і можливості не тільки на середню, а й на вищу освіту.

В Україні керівництво держави і досі впроваджує інтернаціональну, або, як вони кажуть, громадянську, освіту. Через це діти інтернаціоналістів мають можливості учитися і в наших вищих навчальних закладах, і за кордоном, а багато українців не може забезпечити своїм дітям навіть початкової освіти. Мільйони українських школярів усе ще позбавлені можливості отримувати освіту державною мовою. Навіть у Києві учні профучилищ, які приїжджають з провінції, змушені вчити російську мову. А навіщо вона їм? Краще б, замість російської мови, поглиблювали знання за фахом або опанували ще одну спеціальність. Це свідчить про відверту антинародність «нашої» сучасної освіти. Більшій частині українських школярів усе ще втокмачують облудну і шкідливу думку про вищість російської мови, і в той же час в усіх українських школах учителі до цього часу бояться сказати дітям (як це роблять в усіх вільних державах світу), що наша рідна українська мова найкраща, не вміють довести численні переваги української мови над російською.
Чому інтернаціоналісти різної масті так настирливо хочуть запровадити у нас не національну, а громадянську освіту, яка базується на двомовності? Аби змусити нас учити найважчу мову світу – російський “язик”, що за умов перенасиченості шкільних програм призведе до нестачі часу на вивчення справді необхідних предметів: математики, фізики, хімії, географії, біології тощо. Це дозволить їм утримати нас неуками на задвірках освіченої і розвиненої Європи, довести до занепаду нашу економіку, звинуватити українців у неспроможності управляти власною державою і на цій підставі повернути в Російську імперію.
Росіяни у своїй державі навіть на землях автономних республік не вчать мов національних меншин, серед яких живуть, а нас змушують витрачати час і розумові здібності на освоєння мов багатьох національних меншин (наприклад: румунську, російську, угорську), а у багатьох вищих навчальних закладах України знання державної мови взагалі необов’язкове.

Учні, яким у школі учителі-шовіністи прищеплюють зневагу до української мови, починають нехтувати своїми громадянськими обов’язками, зневажливо ставляться до Української держави, нашої культури, історії, видатних українських учених, літераторів, митців, артистів тощо. А якщо дитина не поважає держави, в якій живе, то вона погано вчиться, легко стає правопорушником, починає вживати алкоголь, наркотики, не слухає батьків, вороже ставиться до суспільних порядків тощо. Саме таких школярів криміналітет Донецька виводить на вулицю демонструвати антидержавні й антилюдські настрої. Тому і тривалість життя у змосковщених українців Східних областей на 5-8 років менше, ніж у тих регіонах, де українська мова допомагає народу зберігати наші давні звичаї. Результати громадянської освіти дуже добре видно у поведінці двомовних і російськомовних школярів.
Тільки російськомовне виховання й освіта є винуватцями того, що серед українців так мало справжніх інтелігентів і націоналістів. Українська освіта мала б давати дітям тверді знання про переваги нашої мови, про стосунки українського народу з сусідами, особливо з росіянами на всіх етапах історії, про нашу культуру і її відмінність від інших культур… Крім того, освіта має допомогти всім нам критично ставитися до імперської пропаганди. Людині, яка має справжню українську освіту, ніяка пропаганда не зможе навіяти думки про культурність російського «язика», про ріднобратерство росіян і українців, про святість російської церкви, про вигідність мати з росіянами спільну економіку, спільну армію тощо.

Люди будь-якої національності, отримавши українську освіту, пізнали б мудрість української мови, її переваги над російським «язиком», цікаву і повчальну історію нашої Батьківщини, долучилися б до невичерпних джерел нашої давньої культури, і вже ніколи не голосували б на виборах за тих, хто намагається повернути нас в московські лабети.


ДОБРОСУСІДСТВО І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Українці ніколи не зазіхали ані на територію, ані на мову, ані на церкву, ані на звичаї інших народів. Бо вважали це несправедливим. Цим ми відрізняємося від росіян, які в усі часи свого існування вважали справою своєї честі завойовувати землі сусідів, підкоряти інші народи, збагачуватися їхнім коштом. Ось і зараз більше половини надходжень до бюджету вони отримують, продаючи ненецький газ, татарську нафту, бурятський ліс, якутське золото й алмази тощо. А ми поки що і свого не вміємо вберегти від розбазарювання, через те інтернаціоналісти різних мастей і походження постійно використовують наше добро для особистого збагачення та на користь інших, рідніших їм, народів.

Чому українці, які під час розпаду Союзу мали кращі економічні стартові умови, ніж прибалтійські народи, так сильно відстали від них? Тому що мали надто низький рівень націоналізму, який є визначальним фактором у творенні незалежної держави. Це було і залишається головною проблемою України.


НАЦІОНАЛЬНО СВІДОМЕ КЕРІВНИЦТВО

Справедливість вимагає, щоб керівниками українського народу були саме українці. Не забуваймо, що народ стає нацією, коли він утворить свою державу і стає у ній гегемоном. Тільки так він може захистити рідну мову, культуру, підняти національну освіту, науку, економіку і створити рідну армію для захисту своїх надбань. А у нас у Верховній Раді більше половини депутатів – неукраїнці! Тож і дають вони згоду на призначення прем’єр-міністрами відвертих українофобів та приймають такі закони про мову, пенсії, зарплату, податки і таке інше, що ми живемо гірше всіх в Європі. Крім того, такі депутати, щоб зберегти нечесно нажите майно, намагаються повернути нас в лабети Москви і тому приймають постанови про вступ в Єдиний економічний простір, Митний союз тощо. Припинити злочинну діяльність деяких кланів, партій, олігархів проти українського народу в сучасних умовах можна тільки шляхом проведення справедливих і чесних виборів. Тому кланові й олігархічні партії довго протидіяли прийняттю Закону про пропорційні вибори. Та й прийняли його в такій формі, що закон дозволяє їм проштовхувати до ВР явних агентів КГБ. Крім того вони навчилися використовувати місцеву адміністрацію, підкуп, шантаж, наклеп, суди і міліцію для фальсифікації результатів виборів.
Як тільки в усіх органах влади 90% місць (бо саме стільки українців в Україні) займуть українські патріоти, вони швидко приймуть потрібні закони, наведуть в країні європейський порядок і приєднають Україну до Європейського Союзу, який є в наш час найсправедливішою міжнародною організацією щодо всіх своїх членів, що цілком відповідає українській національній ідеї.


РІВНІСТЬ ВСІХ НАРОДІВ

Ми, укpаїнцi, мріємо в своїй державі жити за власними звичаями, як живуть люди в інших цивілізованих країнах. Ми не прагнемо мати такi ж пpава, як pосiяни в Росiї, бо ніколи не пiдкоpяли iнших наpодiв, щоби потім викорінювати, нищити їх i займати чужі теpитоpiї для своїх пеpеселенцiв.

Звичайно, кожний інтернаціоналіст-українофоб може вважати, що прагнення народу до справедливості, бажання відновити свою мову, звичаї, мати своїх представників у вищій законодавчій установі держави – Верховній Раді – та прийняті в демократичних державах стосунки з національними меншинами, таїть небезпеку. Але давайте визначимо – для кого? Для деяких кланів, що мріють встановити в Україні латиноамериканські порядки; для тих партій, що не визнають нашого права жити в незалежній і демократичній країні; для тих нацменшин, що звикли почувати себе на нашій землі господарями серед недотепних аборигенів. Справедливий інтернаціоналізм треба розуміти як рівність і взаємодопомогу всіх націй незалежно від їх чисельності і багатства, допомогу бідним і поневоленим, а також таким, чию владу захопили олігархи чи тирани, як у багатьох колишніх республіках СРСР. Українці хочуть жити за правилом, яке філософія сформулювала таким чином: «Ставлення кожного народу до інших має бути таким, якого він сам очікує від них». На жаль, наші сусіди ще не доросли до життя за таким правилом.


РЕЛІГІЯ ТА ЦЕРКВА

Релігія не може бути складовою УНІ, бо серед українців є атеїсти і віруючі різних релігій: християни різних церков, мусульмани, іудеї, буддисти тощо. Якщо націоналісти будуть і далі проголошувати вірність своїм богам і церквам вищим за служіння Україні, то ми ніколи не об’єднаємося і не переможемо ворогів нашого народу, втратимо Україну. Віра повинна бути сугубо індивідуальною справою кожного українця. Церква має бути відділена від держави, освіти, пропаганди.

Проте всі ми є свідками, як українцям в Україні нав’язують церкву чужого патріархату і як розпалюють серед віруючих цього патріархату фанатичну ворожість до відродженої України й Української церкви. Але ж наша церква виникла ще тоді, коли ні про росіян, ні про їхню мову, ні про їхню церкву і гадки не було. Хіба це справедливо, що православні українці на українській землі не можуть молитися в Українській помісній церкві Київського патріархату за свій народ, за своїх керівників і героїв українською мовою?

Чужа російська церква завжди служила шовіністичній російській владі, тому й не захистила і не хотіла захищати наш народ від голодоморів, репресій, мовної агресії. Тому відновлення і зміцнення Української помісної церкви Київського патріархату та рідної слов’янської віри – в інтересах всього українського народу: як для віруючих: християн і нехристиян, так і для атеїстів.


* * *
Визначальною складовою національної ідеї є мова. Бо чужомовна чи двомовна нація (коли другою мовою є мова колишньої метрополії, яка прагне відновити свій статус) не може мати ані національно свідомого уряду, ані патріотичної армії, ані істинної, вірної народу церкви, ані поваги сусідів, ані справедливого порядку в державі.
Рідна мова – головна, хоч і не вичерпна, ознака націоналіста. Націоналіст у своїй державі розмовлятиме чужою мовою тільки з гостями з інших країн, які можуть не знати нашої мови. Нехтування рідною мовою на своїй землі – це найтяжча зрада свого народу, бо вона веде народ до життя на колінах і до самознищення.

Валентин Кожевніков, «Яка національна ідея українців»(уривок), Київ, 2014