Підтримайте Нас!

Приймаються благодійні внески на розвиток і підтримку Звичаєвого косацького полку Святослава Хороброго

Керівництво полку не завжди поділяє погляди авторів висвітлених матеріалів.

За достовірність фактів, цифр, точність імен в авторських матеріалах відповідають автори, за зміст рекламних матеріалів відповідають рекламодавці.

 

 

Новини
«Звичаєвого косацького полку Святослава Хороброго»

«Яка національна ідея українців» (продовження)  
УНІ НА СЛУЖБІ НАРОДУ


Усі можновладці повинні знати сенс української національної ідеї і зобов’язані втілювати в життя всі її складові. Але Л.Кравчук бачив сенс УНІ у власному добробуті, тому став використовувати посаду президента для особистого збагачення. Вся його життєва позиція полягала у формулі: маємо, що маємо. І він хапав, що міг, як циган у чужій хаті. А Кучма та Янукович, аби УНІ не спрацювала, оточили себе українофобами і разом з ними зробили все, щоб зневажити нашу мову, культуру, науку, не встановлювати кордонів з агресивною Росією, зруйнувати виробництво і фінансову систему, загострити земельне питання і відносини з демократичними країнами… Тільки заклятий ворог або досвідчений агент чужої держави міг так швидко довести всі галузі економіки і суспільного життя до суцільної і глибокої кризи, як це зробив Л.Кучма. Йому допомагали підручні: Табачник, Бакай, Кінах, Пустовойтенко, Янукович, Медведчук, Литвин…

Щоб народ на виборах міг безпомилково визначити, хто є справжнім патріотом України, а хто вдає з себе борця за інтереси народу, проте дбає про власну користь або служить іншій державі, треба кандидатів в депутати та президенти і претендентів на всі державні посади перевіряти детектором брехні на ставленні до УНІ. А через 100 днів після вступу на посаду (по результатам діяльності) нездатних та підступних необхідно звільняти.

Всі пункти УНІ: мова, державність, освіта, культура, економіка, зовнішня політика, внутрішня політика, армія, кордони, ЗМІ – взаємозалежні. І для того, щоб підняти рівень життя народу до європейських стандартів, треба їх усі виконувати. Візьмімо, наприклад, такий, начебто другорядний, пункт про облаштування кордонів по всьому периметру нашої держави. Багато людей не розуміє, як покращилось би їхнє життя, якби уряд виконав цю вимогу УНІ. Хоч зрозуміти це просто: якби через наші кордони не завозилась дешева контрабанда, то працювали б наші підприємства і виготовляли взуття, одяг, галантерею, ліки тощо, а ми мали б роботу і поповнювали бюджет та пенсійний фонд. А поки ці товари завозяться до нас контрабандно без сплати мита і податків, наші працівники будуть безробітними, а бюджет України – злиденним. Отже, вирішувати проблеми сучасного національного державотворення – означає боротися за втілення в життя всіх пунктів УНІ. Людей, які усвідомлюють необхідність боротися за втілення національної ідеї, називають націоналістами.

Українська національна ідея – це не просто теоретичне обґрунтування нашої незалежності. УНІ – це інструмент, за допомогою якого можна і обов’язково треба перевіряти результати праці депутатів, урядовців, президентів на виконання обіцянок, які вони роздають під час висування своїх кандидатур в депутати, урядовці та президенти. Для цього треба внести зміни до Конституції. Бо Конституція 1996 року прийнята комуністичною Верховною радою з метою залишити український народ в зоні російського впливу. Завдяки тій Конституції російська мова продовжує панувати в нашій державі, пройдисвіти і зайди стали «нашою» національною елітою, а наші підприємства розкрадені, зруйновані або продані за безцінь стратегічному «партнерові».

Крім того, щоб УНІ стала державотворчою, її визначення має бути записане у Конституції, а всі складові слід враховувати при написанні і прийнятті статей Конституції, законів Верховної Ради та постанов Уряду. Отже, приймаючи нову Конституцію, треба врахувати всі пункти української національної ідеї.

СЬОГОДНІШНІ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
У СВІТЛІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

Однією з гострих проблем нашого державотворення є криза. Я продивився старі газети і переконався, що криза у нас не припиняється з 1991 року, коли до влади прийшли люди, яким незалежна Україна не потрібна. Тому вони й не захотіли визначити УНІ і боротися за її втілення. Тож треба визнати, що ніякої – ані фінансової, ані економічної – кризи в Україні немає. Є криза кадрова. Провокатори, сексоти, інші представники 5-ої колони за фінансової підтримки російських структур захопили не тільки владу і понад 90% ЗМІ – вони очолили майже всі суспільні організації: ветеранські, жіночі, освітянські, наукові, інвалідські, чорнобильські, молодіжні, фахові тощо і всі разом через свої ЗМІ ліплять негативний образ України в Світі, формують постать малокультурного і злодійкуватого українця, сіють у народі розчарування діями патріотів… Їм це робити не важко, бо майже усі дипломати (серед них і представники України в ООН, ЮНЕСКО, Раді Європи тощо), журналісти, вчені, письменники, юристи, спортсмени, керівники навчальних закладів і підприємств, а також офіцери війська та міліції пройшли за комуністичного режиму вишкіл КГБ і до цього часу не змогли розірвати зв’язків із цією ворожою всім народам структурою. За Д.Донцовим: «Всі кризи: політична, економічна, культурна є наслідком кризи національної». Навіть вічна криза Російської імперії пояснюється зневагою Москви до прав і свобод завойованих народів: чувашів, башкирів, ерзя (мордви), черемисів, якутів тощо.

Оскільки 80% «наших» банків уже належить росіянам, то вони успішно працюють тільки тоді, коли отримують надприбутки. Це у них виходить дуже просто: вкладникам платять 15%, а з кредиторів здирають більше 30%. Російські банкіри не вкладають цих прибутків у промисловість, а якщо і вкладають, то в Росії. Тож наша економіка постійно страждає на брак коштів. Крім того, прибутки вони вивозять не в гривнях, а в доларах, що призводить до постійного знецінення гривні і збільшенню попиту на валюту. Оскільки більшість наших підприємств ще за часів кучминого лихоліття стала власністю російських бізнесових структур, то прибутки (дивіденди) з них теж вивозяться в Росію в доларах, що ще більше поглиблює інфляцію та девальвацію.

Подумаймо: чи може у країні, яка виробляє менше половини потрібних товарів, і в якій людям не вистачає житла, немає нормальних доріг, а поля заростають бур’янами, бути економічна криза і безробіття? Як бачимо, – може бути. Але тільки за умови етнічно чужої, цинічної, бандитської влади. Тож треба визнати, що причина усіх кризових явищ в Україні – це влада чужинців. Щоб виявити їх, досить подивитися на їхню діяльність через призму УНІ – ставлення до мови, культури, ЗМІ, армії тощо.

Оцінка діяльності Верховної Ради та її керівників після 1991 року через призму УНІ приводить до висновку, що ВР усі ці роки працювала проти українського народу. Тому не забезпечила його ані законами, потрібними для демократизації суспільства, ані законами, необхідними для переходу до ринкової економіки, ані законами, які сприяли б зближенню з європейськими країнами і організаціями. Всі ці роки у ВР більшість складалася з представників партій і блоків, членами яких були колишні і теперішні комуністи та комсомольці. Вони і керівників вибирали таких, які служили не Україні: О.Мороза, О.Ткаченка, В.Литвина, А.Яценюка, Турчинова… і тому не дбали про втілення всіх пунктів УНІ у життя.

Замість потрібних народу законів: про референдум і люстрацію, про скасування недоторканності і відміну пільг депутатам та держслужбовцям, про справедливі пенсії і зарплати, про виборчу і судову системи тощо, ВР розглядає і приймає ті закони, що дозволяють депутатам використовувати свої посади для особистого збагачення і провокацій проти України та українського народу. Тут варто нагадати, що у прийнятому ВР 2001 року «Карному кодексі» закріплені «ліберальні» підходи до покарання громадян за економічні злочини. Це дозволяє шахраям і крадіям уникати конфіскації злочинно нажитого майна і, навіть, штрафів за ухиляння від сплати податків до бюджету. А які закони приймає ВР сьогодні в розпалі економічної кризи? То закон про вибори президента 25 жовтня 2009 року, то закон про гральний бізнес, то закон про пільги для себе, то постанову про святкування сімдесятиріччя комсомолу, багато членів якого так завзято допомагала комуністам проводити голодомори і репресії в Україні… І ніяких антикризових законів Верховна Рада, на відміну від усіх парламентів Європи, досі не прийняла!

І, як результат, на президентських виборах 2010 року народ не підтримав жодного з патріотів України. Не всі розуміють, що стихійний протест українців проти фальсифікації виборів антиукраїнські сили використали, щоб підняти популярність своїх вождів і підірвати авторитет патріотичних лідерів. Хіба забули, як на Майдані добре організовані і оплачені групи дюдей по команді диригента горланили на весь Київ: «Юля!!! Юля!!! Юля!!!», щоб створити їй ореол української Жани Д?ярк. І в той же час численні газети тієї ж Юлії розповсюджували плітки про нерішучість і недолугість Ющенка. А хто був «польовими командирами» Майдану? Її прихильники: Катеринчук, Луценко, Зінченко, Турчинов, Мартиненко тощо. Тому з трибуни Майдану не пролунало жодного виступу справжніх патріотів про нашу мову, історію, культуру. Ані хор «Чумаки» Василя Триліса, ані хор Леопольда Ященка «Гомін» не змогли виступити з трибуни «Майдану», щоб хоч піснею згуртувати Україну, підняти патріотизм народу. Ющенко не зумів використати Майдан на славу нашого народу і зміцнення самостійності держави. Тому наступні вибори програв навіть таким політикам як Тигіпко та Яценюк. Бо опирався не на народ, а на зайд, підсунутих у його команду ворогами.

Якби Ю.Тимошенко вболівала за долю України і наш народ, то вона ще на початку свого прем’єрства замість боротьби з Ющенком запропонувала б Верховній Раді прийняти такі закони: 1. Про відміну пільгового пенсійного забезпечення та щорічного оздоровлення депутатів і держслужбовців колишнього СРСР і незалежної України (бо ні ті, ні інші не заслуговують того). Це зекономило б половину бюджетних коштів, які виділяються на соціальні програми. 2. Про будівництво за рахунок зекономлених коштів заводів і фабрик для випуску товарів (одягу, взуття, парфумерії, галантереї, лікарських препаратів тощо), які тепер до нас завозяться контрабандою, в основному через кордони з Росією. 3. Про закриття всіх кордонів для контрабандних товарів. (А то вона активно боролася тільки з контрабандою з Європи, а східні кордони залишались прозорими і доступними для контрабандистів.) 4. Про відкритість державних закупівель. 5. Про відкриту і чесну приватизацію. Прийняття таких законів зробило би наші товари конкурентними в Україні, що збільшило б надходження податків до бюджету і дало можливість легко впродовж одного-двох років вирішити всі: фінансові, економічні, соціальні, політичні, гуманітарні проблеми України.
В Україні знищені всі українські ЗМІ. Тому українська патріотична інтелігенція не змогла підказати народу, кого обирати замість Ющенка, як аналізувати програми кандидатів, щоб не віддати голос зраднику чи зайді. Тож до другого туру президентських виборів вийшли ворожі народу Ю.Тимошенко і Янукович. Як на мою думку, народ визначився правильно обравши ненависного і тупого Януковича. Мабуть, знав, що його легше буде скинути, ніж хитру і підступну Ю.Тимошенко, яка в часи Майдану 2004 р. зуміла красивою пропагандою представити себе рятівницею України і втертися в довіру багатьох патріотів.

Коли пРезидентом став Янукович, якого завжди підтримувала Москва, стало ясно, що процес державотворення в Україні буде перервано, і всі ми знову будемо приречені вийти на Другий Майдан, аби домагатися демократії, вільних виборів, захистити національні інтереси, не дати втягти Україну у новий союз із Росією тощо. Проте лідерство і на Другому Майдані захопили старі політики, а головними гаслами стали: «Януковича геть!» і «Юлі волю!» Хоч народ найбільше бажав позбутися влади агентів кремля, корупціонерів, хабарників. Тож головним гаслом Другого Майдану мала бути єдина вимога: «ЛЮСТРАЦІЮ!» Для кандидатів в президенти і депутати, судді і прокурори, для всіх міністрів, власників великих підприємств, засобів масової інформації, вищих офіцерів армії, міліції, СБУ тощо. Чому ЛЮСТРАЦІЯ не об’єднала Майдан, не допомогла народу вирватися з лап московських агентів, олігархів, корупціонерів, політичних шахраїв? Чому майданівці пішли не за патріотичною інтелігенцією, а знову попали в залежність до олігархів?

По-перше, тому що більшість нашої інтелігенції за 23 роки не стала патріотичнішою, бо не звільнила свої голови і душі від нальоту радянської комуношовіністичної пропаганди. Тому вона не змогла висунути зі своїх рядів нових достойних лідерів. А ті лідери, що залишилися від «совєтської» інтелігенції (Павличко, Яворівський, Турчинов, Мовчан, Мороз) підтримували ті чи інші олігархічні клани або залишилися вірними ідеям Леніна-Сталіна. Саме така інтелігенція опанувала трибуну Майдану з її голосним мікрофоном («Юлі волю!», «Януковича геть!») і не дала багатьом патріотам висказати своє бачення виходу з кризи. Лідери радянської інтелігенції не могли підтримати «ЛЮСТРАЦІЮ!», бо й самі боялися її.

По-друге, тому що олігархи швидко зрозуміли, як взяти Майдан під свій контроль – вони не тільки забезпечили майдан харчами, наметами, дровами для буржуйок, а й через своїх представників взяли шефство над кожним наметом і організували діяльність своїх агітаторів.
Тож після втечі Януковича (який, до речі, перед тим випустив Ю.Тимошенко з в’язниці) стара Верховна рада, яка до цього була «верховною зрадою», обрала собі «нових керівників» і затвердила новий склад Уряду. (Цікаво, що Прем’єром став Яценюк, кандидатуру якого за кілька днів до того в період політичної кризи пропонував Янукович замість Азарова!) Поки що важко визначити: здача Криму російським агресорам стала наслідком зради чи некомпетентності нових керівників ВР і Уряду. Але в умовах війни з Росією вимагати від них, а також і від нового Президента та депутатів, обраних на позачергових виборах, якихось досягнень немає кому. Майдан пішов на війну, Президент і депутати уникли люстрації, а наші вимоги до всіх гілок влади залишилися без відповіді. Проте зараз такий час, що й не можна вимагати швидких рішень. Хоч нормальні закони про повернення державі неправедно за часів Кучми приватизованих російськими бізнесовими (тобто, – КГБістськими) структурами прибуткових підприємств, про оподаткування олігархів, про люстрацію можновладців тощо вони могли б прийняти без будь-якої шкоди для держави і суспільства. Це прибавило би можновладцям авторитету і впевненості у справах.

УКРАЇНСЬКІ ПАРТІЇ І НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Навіть в одній державі різні партії по-різному розуміють і сприймають національну ідею. Але в демократичних, розвинених країнах всі партії: демократичні, консервативні, соціал-демократичні, ліберальні, націоналістичні, соціалістичні і навіть комуністичні створюються і працюють на благо свого народу. Там ідеології всіх партій ґрунтуються на національній ідеї своїх народів. У демократичних країнах регіональні клани й олігархічні структури не можуть діяти як партії, бо партія – це частка народу, в якій мають бути представлені різні верстви населення з різними статками й освітою (від бідних до багатіїв, від робітників і безробітних до інженерів і науковців).

У державах, що виникли після розвалу СРСР, збереглася комуністична партія, яка розкололася на кілька окремих, схожих за ідеологією організацій. До речі, «наші» комуністичні партії не мають аналогів у демократичній Європі. Адже там всі партії сенсом свого існування вважають збереження, розвиток і зростання авторитету та сили своїх націй, а комуністи в Україні разом з російською 5-ою колоною дбають тільки про майбутнє російської імперії, роблять усе, щоб використати українців як сировину для збільшення і зміцнення російської нації, розвитку її культури, мови, науки, економіки. А згадайте, як «українські» ліві (комуністи і соціалісти) у березні 1999 року прийняли постанову Верховної Ради про відправку наших військ на війну з НАТО на боці кривавого диктатора Югославії Мілошевича, бо це було вигідно Москві; як наші комуністи і соціалісти до цього часу ходять на демонстрації з портретами чужих вождів, визнаних катів України; як вони захищають позиції російської мови тощо.

Національна ідея українців не відповідає ідеології комуністів, бо вони не визнають права українського народу жити в незалежній від Москви державі і не допускають можливості здібним, розумним, працьовитим людям жити краще за ледарів і дурнів. Проте вони вважають, що керівникам-комуністам треба надавати пільги в забезпеченні житлом, харчуванням, відпочинком тощо на рівні керівників багатих країн, щоб жили вони в десятки разів краще, ніж безпартійні. І обґрунтовують вони свої пільги і привілеї тим, що надто важко вести народ до світлого майбутнього, яке вони так цинічно пообіцяли.

Ось приклади того, як «наші», українські комуністи дбають у ВР про інтереси народу. Голосується закон про обмеження зарплат і пенсій депутатам і держслужбовцям. Адам Мартинюк пояснює відмову комуністів підтримати закон: економія коштів від прийняття цього закону дозволить підняти пенсії малозабезпеченим громадянам тільки на кілька копійок. Йому і в голову не приходить думка про аморальність отримання комуністами надвисоких пенсій і зарплат серед зубожілого народу. А коли ВР розглядала закон про обкладення податком дивідендів, комуністи не підтримали його під тим приводом, що наші пенсіонери отримують кілька гривень на дивіденди від вкладених ваучерів, що допомагає їм вижити. Але, якщо вони справді думають про пенсіонерів, то хай би не обкладали податками тих, хто отримує дивіденди на один іменний ваучер, а ті, хто незаконно скупив за безцінь наші ваучери, хай би платили великі податки і збільшували бюджет. Особливо протестували комуністи проти оподаткування вкладів фізичних осіб, бо це, на їхню думку, в першу чергу зашкодить бабусям і дідусям, які відкладають кошти собі на поховання. Чомусь американські депутати додумалися до того, щоб не оподатковувати невеликі прибутки громадян, а з великих беруть податки за прогресивною системою. Все це свідчить, що комуністи тільки говорять, нібито піклуються про народ, а насправді, як і до 1991 року, дбають про негідників. Таким же чином поводяться й інші партії, в лави яких влились колишні комуністи, комсомольці та сексоти.

Після проголошення Незалежності значна частина «українських» комуністів, аби приховати своє партійне минуле і зайняти вільну нішу в українському політикумі, створила Соціалістичну партію, ставлення якої до національної ідеї українців мало відрізняється від ставлення до неї комуністів. А в демократичних державах соціалісти є великими патріотами своїх народів і, коли приходять до влади, підвищують рівень життя народу.

Переважну більшість нових, нелівих, партій сформовано представниками 5-ї колони за сприяння режиму Кучми. Ці партії начебто служать різним кланам, окремим олігархам або групам олігархів, але насправді вони керуються спецслужбами імперії. Значна частина, якщо не більшість, членів цих партій – це теж вихідці із лав КПРС. Наприклад, лідери партії Регіонів донедавна були комуністами. І хоч такі партії мають сучасні назви, але, на відміну від патріотичних партій Європи, вони є об’єднаннями, мета яких – підготовка сприятливих умов для пограбування українського народу та захисту награбованого в період реформування економіки. Тому вони так нахабно рвуться в органи законодавчої і виконавчої гілок влади, підпорядковують собі силові структури країни.

У демократичній Європі таких партій (комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних, християнських, аграрних тощо), аналогічних нашим, нема і ніколи не було, бо партійна система там формувалася ще тоді, коли у світі панували аристократичні і буржуазні принципи моралі. В Московській імперії після 70 років панування пролетарської культури і відповідної моралі, яка дозволяла проводити жорстокі репресії і голодомори, повністю забезпечувати потреби столиці та пролетарських центрів харчами та товарами і зовсім не турбуватися про мешканців провінцій, виросла верства керівників і їхніх підлабузників, украй пихатих і цинічних. Це за їхнім бажанням і їхніми розпорядженнями для їхніх потреб працювали спецмагазини і спецїдальні, спецбази і спецлікарні, будувалося спецжитло і спецсанаторії… Працювати комуністи не вміли, але на те, щоб налагодити систему забезпечення своїх сімей шляхом виписування дорогих і дефіцитних товарів зі складів підприємств за цінами, нижчими собівартості, здібностей у них вистачило.
Як у повії не може бути коханого чоловіка, так і в сучасного інтернаціоналіста не може бути національної ідеї. У повії, окрім партнерів, є ще і сутенери або власники борделів, а в інтернаціоналістів є інша держава чи міжнародна організація, яким вони служать, ідея особистого збагачення за рахунок чужого народу або просто бажання добре пожити серед народу, який зумів збудувати свою багату і вільну державу. Iнтеpнацiоналiзм інтернаціоналіста, що служить іншій державі, – це прихована форма расизму, який веде вpештi-pешт до домінування однієї нації над іншими, як це було в СРСР. Служіння міжнародним організаціям (слов’янським союзам, русофільським братствам, сіоністським, християнським і терористичним організаціям) – це, по суті, теж служіння на користь іншої країни і є злочином проти народу, серед якого живуть такі антипатріоти. Хочеш служити росіянам – їдь у Росію, хочеш служити жидам – їдь в Ізраїль, бажаєш зміцнити іслам – живи в мусульманській країні, а все інше є злочин не тільки проти народу країни, в якій мешкаєш, а й проти людства. Інтернаціоналісти, які служать ідеї особистого збагачення за рахунок чужого народу, – аморальні шахраї, які завжди хитро використовують продажність влади, недосконалість законів і безправність народу. Тільки тим, хто в чужій країні шукає спокою і нормальних умов життя, не можна докоряти, бо не кожен здатний боротися за наведення демократичного порядку у власній державі.

В демократичних країнах інтернаціоналістів ніколи не обирають на високі державні посади, які потребують самовідданої і чесної праці. У нас же інтернаціоналісти контролюють більшість політичних партій, які формують і підтримують непатріотичну українську владу. Тому саме інтернаціоналісти посідають більшість місць у Верховній Раді, Уряді і в Адміністраціях Президента.. У інтернаціоналістів усіх мастей (від комуністів до олігархів) замість національної ідеї є мета – зайняти якомога вищі державні посади, щоб якнайкраще облаштувати своє життя серед іншого народу і за його рахунок та використати чужу їм націю в інтересах інших. В Україні вони повністю досягли своєї мети. Тепер уже всім відомі прізвища «українських» міністрів і депутатів, мільйонерів і мільярдерів. І серед останніх немає жодного націоналіста, зате є всім відомі інтернаціоналісти. До речі, саме інтернаціоналісти для подолання опору народу широко використовували голодомори. Три великих голодомори, жертвами яких стали понад 12 мільйонів українців, провели у ХХ сторіччі комуністи. З приходом до влади у 1994 році Кучми в Україні відбувся ще один голодомор з метою послабити віру українців у можливість самостійного життя, щоб легше було нас повернути в Російську імперію, де комуністи й олігархи надіються забезпечити недоторканність неправедних капіталів від справедливого народного суду.
«Українські» олігархи, якої б національності вони не були, чомусь «соромляться» боротися за національну ідею українців. Мабуть, тому, що їхня національна ідея – це намір паразитувати на народному добрі.

У жидівського інтернаціоналізму, започаткованого К. Марксом, інша мета – очолити уряди інших народів, нав’язати їм свою політику та ідеологію. Тому їх так багато у нашій Верховній Раді, Адміністрації президента, Уряді. Може тому ми живемо гірше за всіх в Європі?

Інтернаціоналісти, навіть коли вони не співпрацюють з чужими спецслужбами і не належать до 5-ої колони, – це ті, що втратили почуття спорідненості зі своїми етносами і по суті є маргіналами цивілізації. Вони завжди вносять дисгармонію в суспільство, серед якого живуть. Лише ті із них, що піднялись на достатній рівень інтелігентності, переймаються українською національною ідеєю, на роботі обов’язково використовують українську мову, поважають українську культуру і звичаї.

Звичайно, після проголошення незалежності в Україні було засновано і кілька національно-демократичних партій, членами яких стали в основному щирі патріоти України, хоча до їхніх лав, обов’язково були вкорінені і багато сексотів КДБ колишньої імперії. Крім того, члени Організації Українських Націоналістів, котрі боролися під час Другої світової війни з московськими комуністами і німецькими фашистами, заснували свою партію під назвою Конгрес Українських Націоналістів на чолі зі Славою Стецько. Ця партія успадкувала постулати своїх попередників і зберегла традиції кращих синів України, які виборювали незалежність України впродовж майже всього ХХ сторіччя. Наразі національні, гуманітарні, політичні та соціальні проблеми українців енергійно захищає і Всеукраїнське об’єднання «Свобода».

Перша заповідь українського націоналіста звучить так: ЗДОБУДЕШ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ АБО ЗАГИНЕШ В БОРОТЬБІ ЗА НЕЇ. І це не просто слова, бо без української держави неможливо втілити НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ – першу і найголовнішу ідею кожного націоналіста – і забезпечити гідне життя українському народу. «Досягнення» теперішньої неукраїнської влади: злидні більшості громадян, катастрофічний стан культури, науки, освіти, охорони здоров’я, наркоманія, безпритульність дітей, злочинність – переконують у тому, що ми не здобули УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Боротьба за неї попереду.

Ідеологічним підгрунтям національно-демократичних партій є національна ідея, а члени національно-демократичних партій – націоналісти – це патріоти, які борються за втілення всіх пунктів національної ідеї українців у життя.
Якби націоналісти керували державою, то хіба вони б допустили цинічне порушення прав українців в українській державі, масове розбазарювання і розкрадання державного майна, вивіз капіталу за кордон, безробіття і злидні? Ні! Таке стало можливим тільки тому, що владу в Україні перехопили, керовані КГБ, чужі (російські і єврейські) інтернаціоналісти та їхні посіпаки – зросійщені хохли. Це вони, використовуючи всі засоби масової інформації, розповсюджують плітки, начебто українці не здатні збудувати власну державу, начебто українці не мають національної ідеї, а якщо і мають, то вона не спрацьовує. Якою національною ідеєю керувалися колишні прем’єри Пустовойтенко і Кінах, якщо перший роками не виплачував навіть пенсій безпомічним пенсіонерам, а другий допрацювався до того, що не зміг відшкодовувати підприємствам податок на додану вартість. Натомість прем’єр Ющенко, керуючись у своїй діяльності національною ідеєю, одразу, з перших місяців свого прем’єрства почав розраховуватись з боргами своїх попередників перед пенсіонерами і державними службовцями. А чи була національна ідея у Януковича, видно по його справам.

Hашi кеpманичi до цього часу не збагнули, що нацiоналiзм їм тpеба pозумiти і як вiдповiдальнiсть за долю народу та деpжави, тому соpомляться називатися нацiоналiстами i вважають за кpаще вибиpати спільникiв із числа iнтеpнацiоналiстiв. Авжеж бо анi нiмець, анi жид, анi pосiянин не стануть не доспавши ночами обмipковувати, чого коpисного i добpого зpобити для Укpаїни. Хоча бiльшiсть з них і не пpоти Укpаїни (хоч є i такi, що допоможуть будь-якому воpогу укpаїнства), та вона їм потpiбна лише до тих пip, поки вони можуть заpобити тут бiльше, нiж в Hiмеччинi, Iзpаїлi, Росiї. Поки в Укpаїнi до влади не пpийдуть щиpi патpiоти – нацiоналiсти, наpод буде бiдним i пpиниженим.

Ставлення до складових національної ідеї (мови, прапора, гімну, герба, ЗМІ, справжніх кордонів з усіма державами, освіти, чужих військових баз на нашій землі, оплати праці, виховання дітей тощо) є показником патріотичності й правдивості всіх українських партій і громадських організацій. Якщо партія, приміром, випускає газету російською мовою, тоді всі її запевнення про захист прав українського народу нічого не варті і є звичайнісінькою облудною пропагандою. Якщо партія проводить свої з’їзди і конференції в багатих палацах з розкішними фуршетами в той час, коли народ зубожіє, то така партія не стане боротися за інтереси народу. Якщо члени партії живуть у десятки разів багатше за народ, так, що навіть суми членських внесків у партійну касу перевищують пенсії більшості громадян, то така структура не відповідає прийнятому визначенню партії як частки народу, вона антинародна, бо є, по суті, кланом або кодлом. Вона ворожа державі і бореться за владу для того, щоб потім вигідно продати наш народ сусідам. Якщо партія своєю метою проголошує демократію і гуманізм, проте нічого не говорить про право українців мати на своїй землі такі ж права, які мають французи у Франції і поляки у Польщі, то це партія інтернаціоналістичних зайд, які підступно домовилися поживитися за рахунок чужого їм народу.

СОЦІАЛЬНИЙ АСПЕКТ УНІ

Національна ідея вища за соціальну і соціалістичну ідеї, адже без справедливого ставлення до титульної нації будь-які розмови про соціальну справедливість – це найцинічніша демагогія політичних шахраїв – інтернаціоналістів. Так комуністи обіцяли вирішити всі соціальні проблеми, нехтуючи національними інтересами народів СРСР, і нічого у них не вийшло: 70 років радянського соціалізму були роками дефіцитів товарів першої необхідності, щоденних черг, приниження і безправ’я. Так само сучасний клановий режим в Україні декларує своєю головною метою вирішення соціальних проблем нашого народу, а ми живемо гірше від усіх.

Люди, виховані у національно-патріотичному дусі, значно моральніші і стійкіші за тих, кого виховували у класовій ненависті. Приміром, бандерівці в умовах німецько- нацистської, а після ще більш ублюдочної комуністичної окупації, понад десять років боролися за незалежність України. А генерали і офіцери Совєтської Арміїі після перших же народних виступів у 1989-1991 роках одразу відмовилися від своїх комуністичних переконань.

Чому українські олігархічні партії проти впровадження всіх складових української національної ідеї в життя? Тому що більшість їхніх членів скористалася перебудовою економіки задля особистого збагачення. Тепер вони бояться впровадження принципів справедливості, бо, по-перше, не хочуть сплачувати податків з нечесно нажитих капіталів, а по-друге, бояться правди про використані ними методи збагачення. Адже національна справедливість неможлива без всенародної правди. Щоб уникнути відповідальності, олігархічні партії з усіх сил намагаються повернути пограбовану ними Україну в Московську імперію, в якій російські війська захищатимуть і їх, і неправедно нажиті ними капітали від українського народу.

А чому «українські» комуністи і соціалісти відкинули українську національну ідею і так наполегливо намагаються впровадити в Україні російську національну ідею, яка виправдовує, навіть освячує, загарбання інших, особливо сусідніх, народів, нищення їх або використання для збільшення свого етносу шляхом змосковщення? Причина в тому, що комуністи теж звикли жити в достатку. Повернути все, що втратили після проголошення Незалежності України, вони можуть лише в союзі з шовіністичними колами Росії. Тому для них найважливішою проблемою є не підвищення рівня життя народу, яке мав забезпечити патріотичний уряд, не утвердження української мови, освіти, культури тощо, а приєднання України до Росії (згадайте, як Мороз і Ткаченко по кілька разів на день ставили на голосування питання про приєднання до Міжпарламентської асамблеї СНД).
Українські націоналісти, на відміну від комуністів, ніколи не вважали багатих ворогами народу, хоч серед націоналістів грошовитих людей майже не було, бо свої статки постійно використовували на українську справу: науку, освіту, мистецтво. Націоналісти вважають, що працьовиті, добре освічені, винахідливі люди можуть і повинні бути багатшими за ледарів, малоосвічених, байдужих. Коли багатими стають талановиті організатори виробництва, винахідники, письменники, вчені, інженери, працьовиті фермери і керівники фабрик та заводів, – це справедливо і повністю відповідає українській національній ідеї. А коли, як у сучасній Україні, всілякі шахраї, перекупники, чиновники, державні службовці швидко стають мільйонерами в той час, коли більшість народу, серед них і талановиті письменники, вчені, винахідники, працьовиті селяни злидарюють, то це свідчить, що до влади в державі прийшли не націоналісти, які мають національну ідею, а інтернаціоналісти, для яких українська національна ідея є чужою і небезпечною.

НАЦІОНАЛЬНІ ІДЕЇ ІНШИХ НАРОДІВ

Для більшості народів світу відстоювання справедливості теж є стрижнем національної ідеї. Але є і такі, котрі претендують на території інших народів, або навіть не визнають прав інших народів мати своє ім’я і жити відособлено. Таке ставлення до інших народів притаманне агресивним націям або таким, що не уявляють існування своєї держави без наявності в ній поневолених народів.

Росiйська нацiональна iдея дуже пpоста i зpозумiла: загаpбати або пpиєднати в інший спосіб слабшого, коpистуватися багатством його землi: татарською нафтою, ненецьким газом, якутським золотом, українською залізною рудою, як власним, жити його пpацею, викоpистати поневолений наpод для подальших завоювань. Процес приєднання чужих земель російські шовіністи «скромно» називають «освоєнім нових тєріторій». Згадайте: освоєння Сибіру, Дальнього Сходу, Камчатки, Прикаспію тощо. Начебто там до них не жив ніхто і ніколи… Ця iдея пpиваблива для більшости росіян, бо дозволяє вiдсталому російському наpоду жити, хоч не кpаще pозвинених наpодiв, зато багатше поневолених сусiдiв i на цiй пiдставi утpимувати свою нацiональну пихатiсть вище нацiональної гiдностi сусiдiв. Росіяни свою національну ідею розуміють ще і як право вести чи тягти за собою інші народи. Хоч ні напряму свого шляху, ні мети росіяни самі ще й досі не знають, бо не можуть прожекти російського письменника Солженіцина «Как нам обустроіть Росію» або казки В.Мегре про Анастасію служити дороговказом нації. Особливістю російської національної ідеї є вороже ставлення до представників тих народів, які також хочуть «обустроіть» свої держави за своїм звичаєм. Особливо вороже вони ставляться до прагнення українців жити в незалежній державі. Відомий російський письменник А.Р.Бессмертний-Анзіміров, вважає, що «Задушення України є російською національною ідеєю.» («День», № 234 за 20-21 грудня 2013 р.) І це відповідає істині. Російський варіант інтеpнацiоналiзму був створений для того, щоб забезпечити домiнування однiєї нацiї над iншими, як це було в СРСР, з подальшим злиттям всіх народів в одну націю, звичайно, російську. Але суспільство, яке не створило своєї мови й користується жаргоном, не може ані стати народом, ані утворити націю.

Настав час усім сусідам Московії утворити антиросійський блок народів. В нього обов’язково мають увійти і угро-фінські народи: ерзя, меря, башкирів, чувашів тощо. Разом переможемо!

Сіоністи національну ідею свого народу обгрунтовують «богообраністю», яка начебто дає їм право керувати іншими народами. Чи не тому кожні 100 тисяч жидів, що живуть в Україні, мають у нашій Верховній Раді більше, ніж 50 представників свого народу, а кожні 100 тисяч українців – тільки 0,7 депутата? Це дає підстави промосковським організаціям прищеплювати українцям думку про величезну небезпеку, яку несуть жиди Україні. Така небезпека є, але навіщо КГБісти її перебільшують? Бо їм це вигідно. Таким чином вони відволікають нашу увагу від підступних операцій, які проводять в Україні російські спецслужби за допомогою своєї 5-ої колони. Хіба Колісниченко, Табачник і тисячі інших державних службовців зміцнюють вплив Ізраїлю на українство, коли піднімають статус російської жаргонної мови і нищать українську освіту? Так, жиди становлять небезпеку для українців, але тільки тоді, коли служать окупанту. Так було і в часи польської влади, і в Московській імперії, особливо після 1917 року. Та і тепер жиди в «нашу» ВР проходять за підтримки проросійських ЗМІ, партій та організацій.

До речі, жиди не люблять, коли росіяни, поляки, українці та інші народи називають їх жидами. Вони кажуть, що ми вкладаємо в це українське (а також і польське) слово негативний, образливий для них, зміст. Хочуть, щоб ми називали їх іншим іменем – євреями. Українці їм на це відповідають: живіть і поводьтеся в Україні так, щоб в українській мові слово «жид» отримало позитивне, шляхетне, навіть величне значення. Тим паче, що в Росії слово «єврей» теж давно вже несе на собі відтінок презирства. Росіяни це слово пов’язують зі словом врать. Називаємо же ми мешканців «Германії» німцями, і вони не обурюються. Бо це теж давня назва того народу. Мабуть, мали українці якісь підстави називати інші народі по-своєму: німцями, жидами, кацапами.

Національна ідея народу США полягає в тому, щоб жити в найсильнішій, найбагатшій, найдемократичнішій країні світу. Й американський народ чудово справляється з таким важким завданням. І, хоч історія США почалася значно пізніше, ніж історія Росії, досягли вони вершини світового прогресу досить швидко та впевнено завдяки демократії і дотриманню прав людини, про що в Російській імперії ще й досі навіть не мріють.

Справедлива національна ідея в будь-якій демократичній країні стає дороговказом не тільки для титульного народу держави, а й підтримується людьми всіх національностей – етнічних меншин, що живуть у цій державі. Якщо людина народилася в державі іншого народу, то для неї природно і розумно бути патріотом держави, що дає їй притулок, і підтримувати її національну ідею. Інакше вона приречена жити серед людей, яких не поважає, і в умовах, які їй не подобаються. Тобто буде нещасною все життя. Тому у Франції чистоту французької мови, демократію, національну освіту тощо підтримують всі громадяни країни, незалежно від етнічного походження і віри. А в Україні, через засилля російських ЗМІ у інформаційному просторі, багато громадян (переважно росіяни, жиди і хохли) нехтують українською мовою, підтримують російську освіту і чужу мову в українській армії. Тому наше суспільство замість того, щоб разом піднімати життєвий рівень, культуру, освіту, боєздатність армії тощо, змушене долати непередбачені труднощі.


Валентин Кожевніков, «Яка національна ідея українців»(уривок), Київ, 2014